Сім основних сюжетів Крістофера Букера

Коротко про книгу

Праця Букера належить до тих книг, назва яких відповідає суті. На думку автора існує обмежена кількість сюжетів, які реалізуються в художніх творах в різних куточках світу в різні історичні епохи. Він на численних прикладах розглядає кожний сюжет (перша частина книги), знаходить спільні риси у цих сюжетах (друга частина книги, яка переважно присвячена персонажам). Букер розглядає, що трапляється з літературним твором, коли автор за власним бажанням змінює основні сюжети (як правило нічого доброго). І нарешті, у четвертій частині автор дає розлогу відповідь на питання, чому люди розповідають історії.

Про автора

Крістофер Букер - британський журналіст, якому цього року виповниться 79. Він почав журналістську кар’єру на початку 1960х. Букер став одним із співзасновників сатиричного журналу Прайват Ай. У 1963, після того, як журнал опублікував матеріал присвячений шпигунському скандалу Профьюмо, Букер покинув пост редактора, щоб повернутись у 1965. Він і досі співпрацює з Прайват Ай. Протягом своєї кар’єри Букер співпрацював з Дейлі Мейл, Телеграф, ВВС. Букер сумнівається у глобальному потеплінні, переконаний, що немає зв’язку між пасивним курінням та раком, є прибічником креаціонізму. І, просто для протоколу - ні, Букерівська премія названа не на честь Крістофера Букера.

Що цікавого

Букер виділяє наступні сім основних сюжетів - Перемога над чудовиськом, З Івана в пана, Пошук, Подорож і повернення, Комедія, Трагедія, Переродження.

В загальному вигляді, сюжет Перемога над чудовиськом виглядає так. На початку, герой (тут і далі герой означає головного персонажа твору, не зважаючи на його стать) дізнається про наявність чудовиська, що загрожує людям. Герой вирішує битись з монстром, можливо навіть перемагає когось з його посіпак. Втім, коли герой зустрічається з самим чудовиськом, перевага не на боці героя. У фінальній битві, що зазвичай відбувається у лігві монстра герой опиняється на волосинку від загибелі. Але в останню мить герою вдається подолати чудовисько, після чого герой отримує нагороду - одружується з принцесою, стає володарем королівства. До цього сюжету належать фільми про Джеймса Бонда, роман “День трифіддів” Джона Віндема, поему “Беовульф”.

І про погоду...

Це сталось в листопаді. Йшов дощ, вітер гнув дерева у дворі. Погода давала шанс усім безвідповідальним  власникам собак довести, що в них є крапля людяності. Пізно в вечорі я вимкнув світло, закрив очі і спробував заснути. Кіт, відповідно до усталеного ритуалу, вмостився на ногах. Кіт заснув, а я - ні.
Пізній вечір перетворився на ніч, а сон все не йшов. Я вирішив увімкнути радіо - інколи розмови незнайомих людей діють як снодійне. Колись, я б увімкнув Радіо Ера та заснув під голос експерта у невизначеній галузі. Але тепер радіоприймач стояв в кухні, то ж я скористався надбаннями технічного прогресу - дістав планштник, увімкнув TuneIn та вибрав ВВС4.
Я встиг на завершення випуску новин. Потім,  прослухав уривок з книги про історію порцеляни - того вечора йшлось про те, як двоє вчених, які працювали на Августа Сильного працювали над тим, щоб перетворити вугільне сміття на золото, а винайшли європейську порцеляну... Коли диктор закінчив читати заграла легка музика після якої почався прогноз погоди.
“Вікінг. Південно-східний на південно-західний; чотири чи п’ять, пізніше можливо шість; хвилі; гарна, пізніше можливо слабка. Північна Утсіра. Циклонічні, пізніше північний, чотири чи пять, можливо шість пізніше; спокійне чи схвильоване; зливи; добра, інколи помірна…”.
***
Британський прогноз погоди для судноплавства слухають не тільки ті, хто має стосунок до кораблів. Його аудиторія значно ширша. За останні півстоліття він став такою ж частиною британської культури, як червоні телефоні будки, автобуси-даблдеккери та фіш-енд-чіпс. Принаймні, саме через це уривок з нього включили до церемонії відкриття Олімпійських ігор у Лондоні.
Через його незмінну обсяг та композицію прогноз порівнюють

Експертна думка.

Це початок мого посту А це його решта

Чи є Бог Даосом? Реймонд М. Смалліан. Переклад.

Маленька передмова до перекладу (але її можна сміливо пропустити; ви помітите, де починеться текст).

Перша книга Реймонда М. Смалліана, з якою мені пощастило познайомитись називається “Як називається ця книга”. Виявилось, що доволі недорогий трюк з назвою - це лише на перший погляд доволі недорогий трюк з назвою. Книга - збірка логічних задач і, одночасно, вступ до тієї частини математики, яку охоплює теорема Гьоделя про неповноту. Власне, назва книги - один з прикладів того, як діє теорема Гьоделя.

Зацікавившись задачами, я захотів дізнатись про Смалліана більше. Виявилось, що професор математики є також

Гарні Товарищі та інша художня література 2013.

(Я трохи не розрахував сили, тому публікую огляд книжок минулого року тільки зараз. Огляд має дві частини, друга з яких, ще не дописана, але сподіваюсь закінчити її найближчим часом).
Цього року я порушив кодекс читача старої школи і почав користуватись електроною книгою. Тепер я не можу привернути увагу компанії гордо промовивиши "Ці руки ніколи не торкались читалки". Та, слід визнати цей хитрий пристрій значно розширив мій читацький простір. Без нього я б не скоро дістався до таких малоймовірних творів, як есе Уільяма Хезлвіта, листи Честерфілда до сина, чи Тристрам Шенді Стерна (як бачите, є багато способів похизуватись в компанії).
Щиро дякую Володимиру Аренєву за наводку на сайт biblio.com, де можна придбати книги, які давно зійшли з полиць Amazon.com і вийшли так давно, що не мають електроних версій. Все ж таки читання паперової книги, яка має запах, в якій можна робити позначки на полях і довго шукати місце, де зупинився останнього разу, приносить більше задоволення. Принаймні мені.
Тут вступна частина завершується і починається основна. Огляд книг, які я почав і закінчив читати 2013.
(Назви книг та автори наводяться у тому вигляді, в якому вони зафіксовані на обкладинці).

The Good Companions, J.B.Pristley.
Робітник Джесс Оукройд втратив роботу; його дружина збирається поселити в будинку неприємного квартиранта; і ще, здається його розшукує поліція. Джесс бере торбу з інструментами, трохи грошей і відправляється в мандри. Міс Елізабет Трант отримує спадок (а також 600 фунтів боргу), і вирішує, що настав час подивитись на світ і можливо доїхати аж до Ліверпуля. Вчитель Ініго Джоліфант, уявний письменник і справді талановитий музикант, свариться з дружиною директора школи і йде не чекаючи на ранок. Всі троє, звичайно після пригод,  зустрічаються  на вокзалі містечка Роузлі, в якому в той же час застрягла трупа акторів мандрівного мюзік-холлу. Міс Трант, нічого не тямлячи в театральному бізнесі (і можливо саме через це) вкладає свої гроші в трупу та очолює її. Містер Оукройд стає працівником сцени а Ініго стає піаністом трупи. Трупа Гарні Товарищі вирушає в турне і власне тут і починається найцікавіше...
В The Good Companions все правильно - герої, пригоди, тло, інтонація оповідача. Книга складається з декількох десятків маленьких і не дуже повязаних між собою історій, в яких беруть участь головні герої, або які вони чують від іншизх персонажів. Роман неквапний, добрий, сентиментальний і містить певний інтелектуальний виклик. Джон Бойнтон Прістлі дозволяє персонажам розмовляти рідним акцентом англійської. Тому репліки йоркширця Оукройда чи танцора Джеррі Джернінгхам, який понахватався акцентів в Лондоні, Бірмінгемі, Нью-Йорку, для повного розуміння доводиться читати щонайменше двічі.
The Good Companions принесли Прістлі славу, гроші та меморіальну премію Джеймса Блека. Це найкращий роман, який я траплявся мені за останні пять-сім років; він має повне право стояти поруч з Посмертними Записками Піквікського Клубу. І ще - як і всі інші романи про довгі подорожі, The Good Companions додає затишку.  

Wolf Hall, Hillary Mantell.
Хіларі Мантел - перша жінка, яка отримала Букерівську премію двічі за одну й ту саму книгу. Точніше, за першу та другу частини трилогії про життя Томаса Кромвеля, англійського державного діяча, придворного Генріха VIII Тюдора. Наразі, пані Мантел працює над фінальною книгою, і букмекери радо приймають ставки на переможця Букера наступного року.
Чим цікава книга? Оповідь ведеться в теперешньому часі; такого не дуже чекаєш від історичного роману. Коли мова йде про головного героя, а це доволі часто, в силу очевидних причин, автор частіше використовує займенник "він", замість Тома, Томаса чи Кромвеля. Це заплутує, але до цього звикаєш.
Ще одна цікавинка - Томас Кромвель у Мантел виявляється позитивним героєм. Традиційно в художній літературі та театрі його зображують переважно мерзотником, англійським кузеном Макіавеллі. Мантел змістила акцент і показала Кромвеля-талановитого чиновника, люблячого батька та покровителя мистецтв.
Роль злодія в романі перейшла до іншого Томаса - Томаса Мора. Та ж сама традиція, яка зробила з Кромвеля диявола у людській подобі, зробила Мора святим-мучеником (спочатку в переносному, а в ХХ столітті і в прямому розумінні). В Wolf Hall Томас Мор, виступає повною антитезою Кромвеля - аристократ, випускник університету, фанатик, закоханий у власну доброчесність та освіченість, женоненависник та лицемір. Страта Мора, якою завершується роман - плід не стільки інтриг, скільки його власної пихи.
Книга своєрідна, і, напевно, не слід очікувати від неї шалених враженнь. Але час витрачений на неї - це гарно проведений час.

Несподівана Вакансія, Джоанн Роуллінг.
(Недочитанка року - 87 сторінок з 360).
Текст реклами для Несподіваної Вакансії міг мати такий вигляд:
"Секс і наркотики. Побутова чорнуха і ненормативна лексика.
Все, чого не було в книжках про Гаррі Поттера тепер в новому романі від Джоанн Роуллінг!"
Є ще одна відмінність від циклу про Гаррі Поттера - Несподівана Вакансія несподівано нудна.
В маленькому місті Пегфорд помирає член міської ради Баррі Фербразер. В органі місцевого самоврядування виникає несподівана вакансія, зайняти яку бажає безліч претендентів. Як вказує видавець, в коротенькій анотації "Заможні воюють з убогими, підлітки з батьками, жінки - зі своїми чоловіками, учителі - з учнями".
Роман нагадує англійську мильну оперу, на кшталт ІстЕдерців, чи книги Александра МакКолл Сміта через зосередженість на житті "звичайних людей". Персонажі -  представники середнього та нижнього середнього класу; вони  займаються звичайними справами - викладають в школі, займаються торгівлею, працюють в соціальній службі чи банку. В романі багато сюжетних ліній, що хитро переплітаються між собою. Втім, їх трохи забагато, а персонаж, якого можна було б назвати головним героєм, на перших вісімдесяти сторінках не з'являється.
Іван Малокович, який видав Несподівану Вакансію в Україні, назвав її "філософським романом". Цьому існує єдине пояснення. Вдавшись езопової мови, поет Малкович хотів натякнути, що замість Несподіваної Вакансії краще купити будь-яку іншу книгу. Може, Гаррі Поттера.

Детективи Коліна Декстера про інспектора Морза (Colin Dexter. Lost Bus to Woodstok; Last Seen Wearing)
Мені щастить на книжкових поліцейських з красивими, а головне незвичними прізвищами. Позаминулого то був інспектор Ребус, минулого - інспектор Ендевор Морз.
Морз працює в поліції Темз Веллей, Оксфорд. Він виправляє помилки в рапортах, свідченнях, чужих листах що трапляються йому під час розслідування та інколи цитує класиків англійської поезії. Морз полюбляє говорити про дедуктивний метод розслідування, про логічно необхідні висновки, але займаючись справою звертається до інтуїції, ніж до холодного розуму (в Lost Bus to Woodstok Морз шукає натхнення у підручнику де Боно з латерального мислення). Він легко виходить з себе, колись заважає йому розв'язати справу - чи то власні помилки, чи то нечесний свідок, чи невдалі ремарки його підлеглих. Взагалі, темпераментність інспектора змушує запідозрити його у родинних зв'язках з Шерлоком (тим, що бігає у стильному чорному пальто по сучасному Лондону). Коли Морз має вільний час, він слухає оперу та розв'язує криптокросворди.
Звичайно, Морз має помічника, Льюїса з яким вони складають ідеальну пару. Морз представник середнього класу, Льюїс з робітників; у Льюїса дружина та двоє дітей, Морз - не обтяжений родиною, і задоволений цим; Морз говорить "правильною" англійською, Льюїс - розмовляє з північним акцентом; Морз, час від часу готовий вбити Льюїса за "непрохідну тупість", але Льюїс на це не зважає.
Романи про Морза справжні детективи, в тому розумінні, що головним тут є питання "хто це зробив". Поліцейські процедури, внутрішні конфлікти героїв, реалістичне зображення сучасності - все це, якщо й є, то слугує виключно для оздоблення тла, на якому відбувається розслідування вбивства, зникнення, або крадіжки. 
Напевно, книги Коліна Декстера є новим словом в детективній літературі. Але вони дають все задоволення, на яке чекаєш, коли береш в руки англійський детектив.

Про деякі особливості староанглійських діалектів

(Щось схоже на радіоп’єсу).

Дійові особи, в порядку, в якому зявляються

Шурік Гогуа, студент, майбутній юрист, ІІІ курс

Мартин Гаврилюк, студент, майбутній романо-германський філолог, ІІІ курс

Женя Савчук, студент, ще один майбутній романо-германський філолог, ІІІ курс

Олена Поліщук

Оповідач

Абат Офа

Альрик

Егельберт

Дія І. 

ШУРІК: Ні фіга собі!

МАРТИН: Божечко!

ШУРІК: Ні фіга собі!!

МАРТИН: Дивацьке дивадло!

ШУРІК: Ні фіга ж собі!!! Март, гадаєш вони продовжать?

МАРТИН: Шурік, ти ж чув – півгодинна перерва і засідання буде поновлено.

ШУРІК: То куди зараз?

МАРТИН: Давай в парк – подихаємо повітрям перед другим раундом

ШУРІК: Я боявся, доцент випадково вб’є дідуся.

МАРТИН: Звичайно у доцента Лозового має перевагу у рості, силі та віці, але нашого професора так просто не зламати. Ти бачив його очі? Ті червоні вуглики палаючої ненависті на фіолетовому від гніву обличчі

ШУРІК: Ти сам це бачив?

МАРТИН: Байдуже. Професор палав рішучістю битись до кінця!

ШУРІК: А я кажу, Март, це б закінчилось криміналом

МАРТИН: Можливо. Але переконання потрібно відстоювати не зважаючи на наслідки! Та що це! В тіні каштанів я бачу лави прикрашені бабульками, голубами та видом на фонтан. Пропоную прилавитись до одної з них. До речі, коли вже мова про переконання, як все почалось? Я зайшов в аудиторію коли їх рознімали.

ШУРІК: Я не дуже розібрався в деталях доповіді – я лише пересічний, неосвічений юрист, а не студент-філолог. Але доцент, здається, був незадоволений якоюсь нутумрійською версією… Обережно, здається ця лавка пофарбована....

МАРТИН: Так, дякую... Давай сядемо тут. Якою версію?

ШУРІК: Нутумрійською…

МАРТИН: Може, нортумбрійською?

On Drawing

By A. P. Herbert

IT is commonly said that everybody can sing in the bathroom; and this is true. Singing is very easy. Drawing, though, is much more difficult. I have devoted a good deal of time to Drawing, one way and another; I have to attend a great many committees and public meetings, and at such functions I find that Drawing is almost the only Art one can satisfactorily pursue during the speeches. One really cannot sing during the speeches; so as a rule I draw. I do not say that I am an expert yet, but after a few more meetings I calculate that I shall know Drawing as well as it can be known.
The first thing, of course, is to get on to a really good committee; and by a good committee I mean a committee that provides decent materials. An ordinary departmental committee is no use: generally they only give you a couple of pages of lined foolscap and no white blotting-paper, and very often the pencils are quite soft. White blotting-paper is essential. I know of no material the spoiling of which gives so much artistic pleasure—except perhaps snow. Indeed, if I was asked to choose between making pencil-marks on a sheet of white blotting-paper and making foot-marks on a sheet of white snow I should be in a thingummy.
Much the best committees from the point of view of material are committees about business which meet at business premises—shipping offices, for choice. One of the Pacific Lines has the best white blotting-paper I know; and the pencils there are a dream. I am sure the directors of that firm are Drawers; for they always give you two pencils, one hard for doing noses, and one soft for doing hair.
When you have selected your committee and the speeches are well away, the Drawing begins. Much the best thing to draw is a man. Not the chairman, or Lord Pommery Quint, or any member of the committee, but just A Man. Many novices make the mistake of selecting a subject for their Art before they begin; usually they select the chairman. And when they find it is more like Mr. Gladstone they are discouraged. If they had waited a little it could have been Mr. Gladstone officially.
As a rule I begin with the forehead and work down to the chin (Fig. 1).

When I have done the outline I put in the eye. This is one of the most difficult parts of Drawing; one is never quite sure where the eye goes. If, however, it is not a good eye, a useful tip is to give the man spectacles; this generally makes him a clergyman, but it helps the eye (Fig. 2).


Now you have to outline the rest of the head, and this is rather a gamble. Personally, I go in for strong heads (Fig. 3).

I am afraid it is not a strong neck; I expect he is an author, and is not well fed. But that is the worst of strong heads; they make it so difficult to join up the chin and the back of the neck.
The next thing to do is to put in the ear; and once you have done this the rest is easy. Ears are much more difficult than eyes (Fig. 4).

I hope that is right. It seems to me to be a little too far to the southward. But it is done now. And once you have put in the ear you can't go back; not unless you are on a very good committee which provides india-rubber as well as pencils.
Now I do the hair. Hair may either be very fuzzy or black, or lightish and thin. It depends chiefly on what sort of pencils are provided. For myself I prefer black hair, because then the parting shows up better (Fig. 5).

 
Until one draws hair one never realizes what large heads people have. Doing the hair takes the whole of a speech, usually, even one of the chairman's speeches.
This is not one of my best men; I am sure the ear is in the wrong place. And I am inclined to think he ought to have spectacles. Only then he would be a clergyman, and I have decided that he is Mr. Philip Gibbs at the age of twenty. So he must carry on with his eye as it is.
I find that all my best men face to the west; it is a curious thing. Sometimes I draw two men facing each other, but the one facing east is always a dud.
There, you see (Fig. 6)?

The one on the right is a Bolshevik; he has a low forehead and beetling brows—a most unpleasant man. Yet he has a powerful face. The one on the left was meant to be another Bolshevik, arguing with him. But he has turned out to be a lady, so I have had to give her a "bun." She is a lady solicitor; but I don't know how she came to be talking to the Bolshevik.
When you have learned how to do men, the only other things in Drawing are Perspective and Landscape.
PERSPECTIVE is great fun: the best thing to do is a long French road with telegraph poles (Fig. 7).

I have put in a fence as well.
LANDSCAPE is chiefly composed of hills and trees. Trees are the most amusing, especially fluffy trees.
Here is a Landscape (Fig. 8).

Somehow or other a man has got into this landscape; and, as luck would have it, it is Napoleon. Apart from this it is not a bad landscape.
But it takes a very long speech to get an ambitious piece of work like this through.
There is one other thing I ought to have said. Never attempt to draw a man front-face. It can't be done.

(taken from The Modern Essay, selected by Cristopher Morley, http://www.gutenberg.org/files/38280/38280-h/38280-h.htm#ON_DRAWING) 

Перегони

 

Тиждень тому надіслав свої малюнки до трьох редакцій дитячих журналів. Відповіли з одного, але попросили намалювати їх персонажів, щоб перевірити мою профпригодність. Ось такий малюнок з того вийшов. 

Не знаю чим завершиться історія, але досвід цікавий ) Давно я стільки не малював )

Про поезію, настанови та дискретність часу.

“Допомагайте талантам, бо бездарі самі проб'ються”. Авторство цього виразу належить Леву Озерову, поету та перекладачу (серед іншого він переклав російською Тараса Шевченка, Павла Тичину, Максима Рильського). Ось як виглядає оригінальний фрагмент:

Не упиваясь словесами

Жизнь убеждает нас опять

Талантам надо помогать,

Бездарности пробьются сами.

За формою вираз нагадує афоризм, який з'явився в середині 18 століття. Філіп Стенхоп, граф Честерфілд, в одному з численних листів до сина написав “...take care of the minutes; for hours will take care of themselves” - “турбуйся про хвилини, бо години потурбуються про себе самі”. Можна припустити, що Озеров був знайомий з листами графа Честерфілда, і творчо переосмислив наведений шматочок.

Бо, власне, саме так зробив Честерфілд. Він згадує про свого друга, який казав “Піклуйся про пенси, фунти потурбуються про себе самі”. В листі до сина Честерфілд наголошує на необхідності правильно заповнювати свій час. “Немає такого малого проміжку часу, який не можна було б заповнити з користю — те чи інше може бути зроблено в цю мить”.

Через 150 років думку про значущість малих проміжків часу розвинув Редьярд Кіплінг. У вірші “If”, серед тринадцяти умов, яких треба дотриматись, аби стати справжньою людиною є наступна:

...If you can fill an unforgiving minute

With sixty seconds worth of distance run...

Кіплінг іде далі за Честерфілда і наполягає не витрачати даремно жодної секунди, що міститься у хвилині.

Невідомо, як буде розвиватись ця тема в майбутньому. Можливо, в майбутньому, поети знайдуть спосіб ввести у вірш слово “наносекунда”, і зроблять це так, щоб воно виглядало природно. Втім, гадаю, свобода у створенні метафор, буде обмежена спроможністю людини сприймати час. В будь якому разі, в перекладі Василя Стуса рекомендація Кіплінга виглядає більш реалістичною:

Коли ти знаєш ціну щохвилини, 

коли від неї геть усе береш, 

тоді я певен: ти єси людина 
і землю всю своєю назовеш. 

Знайомство

Девід Розвелл та довідник з англійської літератури

Довідникові видання – особливий вид літератури. Здебільшого їх читають через необхідність, а не для особистого задоволення. Англійська література від А до Z (A to Z of English Literature by David Rothwell) приємне виключення з цього правила.

Цей довідник особливий з трьох причин. По-перше, він складений людиною, яка дуже далека від академічного літературознавства. Девід Розвелл – вчитель інформатики з Брістоля, вже на пенсії. Крім цього довідника, Розвелл уклав збірку питань для вікторин у пабах та словник омонімів (обидві книги видані Wordsworth Editions).

По-друге, Англійська література від А до Z, на відміну від інших подібних видань не претендує на об’єктивність та нейтральність. Автор вже в передмові повідомляє читачів про своє ставлення до об’єктивності довідників. Більшість з них «прикидаються, що думки викладені в них - частина загальної істини. Коли Оксфрдський компаньйон по англійській літературі заявляє, що Монах, роман М.Г.Льюіса – «екстравагантна суміш надприродного, жахливого та непристойного» він не фіксує факт, а висловлює думку/погляд. Оксфордський компаньйон, і подібні видання подають це так, немов це - божествена істина. Це не так».

Після Анни Карєніной

 

(Є спойлери, тому не радив би читати до фільму).

Цей фільм, не має жодного стосунку до Толстого. Так мені пояснили знаючі люди, які читали Анну Кареніну. На щастя, я не читав книги і отримав величезне задоволення від фільму. 

Фільм зняв британець Джо Райт, за сценарієм Тома Стоппарда британця чеського походження. І якщо ви хочете знайти тут загадкову російську душу - варто шукати в іншому місці. Тут є щось інше. 

Вронський просить Кареніну танцювати з ним, бо інакше, йому нема чого робити в "цій оперетці". І це - відповідь на німе питання глядачів, яке зароджується у них з перших хвилин картини і з кожним новим планом стає все більшим - "що в біса таке"?. 

Стіва на сцені голить слуга схожий на Свінні Тодда, величезні малюнки з листівок 19 століття прикрашають стіни кімнат, Кареніна виходить з іграшковий потяга, який несеться іграшковою залізницею, крізь іграшкові ліси, чорно-біла фотографія Червоної площі на тлі, покликана показати, що персонаж прибув в першопристольну, три десятки чиновників грюкають печатками, немов потрапили в фільм з трупи Ріверденса. Зрештою театральна зала і сцена, на якій відбуваються і бали, і засідання Думи, і перегони. Що це в біса таке?! Де Толстой?!

Це - оперетта. Де Толстой не знаю. Це не Толстой. Це те, як можна уявляти Толстого. 

І коли оперетта стає вже неймовірно надуманою (вальс Вронського і Кареніної) - вона зникає. Декорації, нестандартні монтажні переходи, трюки та витівки стають непомітними. Залишається історія, яка могла статись у Швеції, Франції, Італії, Австрії, Великобританії чи Північно-Американських Сполученних Штатах. Це вже не важливо. Бо костюми, пісня "Во поли береза стояла", червоні сорочки мають мало значення. 

Автори фільму не намагались зробити неможливе - зняти російську класику, як її б зняли росіяни. Чи так, як її б зняв Лев Миколайович. Зрештою, цього ніхто не зможе. Але вони могли зробити інше - розповісти історію жінки на ім'я Анна Кареніна. І, на мій смак, їм це вдалось. 

Дуже гарне кіно. 

А якщо хочете російської Анни Кареніної - будь ласка, подивіться, фільм Зархі. 

PS

Після фільму стало цікаво - а про що ж книга )

Інспектор Ребус та інші книжки 2012 року

Кожного року, наприкінці грудня мене охоплює бажання написати про події, якими запам'ятався рік, що минає. Підбити підсумки, навести результати, згадати минуле, глянути у майбутнє. Здається, жодного разу я не втілював задум. Як всім добре відомо, в сезон виготовлення салатів та пакування подарунків немає часу на рефлексії. Звичайно, можна дезертувати і сховатись від поспіху у затишному місці, але, коли це вдається, то хочеться займатись чим завгодно але не згадками про минулий рік.
Втім, 2012 - був гарним роком, і мені хотілось би залишити про нього згадку. Нижче - огляд книг, які я почав і закінчив читати протягом минулого року.
(Назви книг наведено у тому вигляді, в якому вони зафіксовані на обкладинці).

Детективи про інспектора Джона Ребуса. (Ian Rankin. Knots and Crosses; Mortal Causes; Let it Bleed; Ressurection Men; Exit Music).

Інспектор Джон Ребус багато пє і курить, він не вміє працювати в команді, а обираючи між дедукцією та деструкцією, зазвичай, надає перевагу останній. То ж його життя не можна назвати легким. Але якщо всі ці недоліки допомагають розкривати злочини корумпованих політиків, брудних поліцейських, російських олігархів, ультраправих радикалів, та короля злочинного Едінбурга Джеральда МакКаферті, то Джон Ребус не бачить причин мінятись.

З різдвом! )

Про інтровертів.

Чудовий комікс! Позичено звідси http://img1.joyreactor.cc/pics/post/geek-story-guide-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%B4-177281.png. Публікую, аби не забути ) (сподіваюсь при натисканні на малюнок він збільшується і можна прочитати текст; якщо ні - переходьте за посиланням, бо воно того варте :))