Стівен Фрай в дорозі

Стівен Фрай написав книгу про свої подорожі Сполученними Штатами під час зйомок серіалу про Америку. Мені дуже кортить побачити цей серіал (бажано десь у Іпсвічі чи Баті :)), чи хоча б просто прочитати книгу.

Поки не сталося ні переше ні друге, я переклав статтю Фрая, що була опублікована тут, і має назву "Стівен Фрай в дорозі".

Я був дуже близько до того, щоб стати американцем. Ось настілечкі . В середині 1950х моєму батьку запропонували роботу в Прінстонському університеті – щось пов’язане з галуззю напівпровідників, яка тоді набирала силу. Одна з причин чому він відмовився, полягала в тому, що йому не дуже подобалось, що його діти виростуть американцями. І таким чином, я народився не в Нью-Йорку, а в Лондоні. Мені було десять коли мама поділилась зі мною цією грандіозною інформацією. В ту саму секунду, коли вона закінчила говорити, народився Стів.

Стів виглядав точно як я, того ж зросту, тієї ж ваги і кольору волосся. Насправді, поки ми мовчали, нас було практично неможливо відрізнити один від одного. Голос Стіва мав ясну, пронизливу, гугняву вимову американця. Він називав Маму «Мам», використовував такі слова як «swell», «cute» та «darn».

Також були і помітні різниці в поведінці. Він намащував джем (яке він називав «желе») на тонкі, але не хрусткі, сандвічі з горіховим маслом; він носив джинси, футболки та баскетбольні кросівки, а не сірі шорти, сорочки з коротким рукавом та кеди. Він мав значно більше грошей на солодощі, які він називав candy ніж Стівен коли-небудь отримував. Стів був впевненим у собі майже до грубості, на відміну від Стівена, який непереконливо переходив від сором’язливості до показухи. Чесно кажучи, маю зізнатись, що Стівен трохи боявся Стіва.

Коли вони виросли, пара продовжила жити окремим, непов’язаним життям. У Стівена розвилась манія слухати старі м’юзікхольні записи, зірок радіо-комедій, дивитись крікет, читати поезію та романи, він закохався у Кітса і Діккенса, Шерлока Холмса і П.Г.Вудхауса та роз’їжджав по сільській місцевості на мопеді. Стів же слухав блюз та рок-ен-ролл, мав всі альбоми Боба Ділана, колекціонував бейсбольні картки, ходив в кінотеатри тричі на тиждень і водив власний автомобіль.

Стівен досі думає про Стіва і розмірковує¬, як той живе зараз. Зрештою обидва генетично однакові. Це ж природньо цікавитись долею давно загубленого близнюка. Чи став Стів ще повнішим за Стівена, чи може він ходить до тренажерного залу? Чи також Стів працює на телебаченні та займається кіновиробництвом? Чи Стів пише? Чи він також став «справжнісіньким американцем», як Стівен, якого, часто називають «справжнісіньким англійцем».

Це інтригуючи питання, але на них неможливо відповісти. Якщо ти, дорогий читач, британець, тоді насмілюсь сказати, ти також міг народитись американцем, якби твої сімейні обставини склались трохи інакше. То чим же займається твій давно втрачений неіснуючий близнюк?

Всі хто одержим Америкою, захоплені її матеріальною стороною – машинами, музикою, фільмами, одежею, гаджетами, спортом, містами, пейзажами та визначними пам’ятками. Звичайно ж, мене все це цікавить, але (можливо, через рішення мого батька) я цікавлюсь чимось більшим. Я завжди хотів потрапити під шкіру американського життя. Я завжди хотів дізнатись, що значить бути американцем, вирости і вивчитись як американець; працювати і грати як американець; закохатись, трудитись, досягти успіху, зазнати невдачі, ворогувати, боротись, голосувати, ходити по магазинах, вештатись, мріяти, ставати непотрібним, як американець; стати хворим та старим як американець.

Роками глибоко всередині себе я приховував бажання зробити серію документальних фільмів про «справжню» Америку. Не звичайних дорожніх фільмів в знятих у «Мустангу» і, звичайно, не такий фільм де маньяки з меншин займаються саморекламою. Доволі легко знайти американця, над яким можна посміятися якщо ви досить довго шукаєте, так само легко, як і знайти дивного та ненормального британця, над яким можна покепкувати. Я не хотів принижуватись чи годити комусь, я хотів зробити чесний фільм про Америку, безсоромний любовний лист її матеріальній красі, фільм який би дозволив американцям показати себе в усьому їх різноманітті.

Я часто відчував всередині гаряче полум’я сорому, коли слухав приятелів британців, що буденно глузували з відчутної глибини американського невігластва, американського ізоляціонізму, американського браку іронії американської дратівливості та американської вульгарності. Окрім того, що таке глузування абсолютно грубе і непростиме, це ще й дуже мало говорить про Америку, але багато про жалюгідну потребу деяких британців відчувати свою вищість. Гаразд, кажуть вони, ми вже не маємо імперії, влади, престижу чи поваги в світі, але ми маємо «смак», і «витонченість», і «широкі загальні знання», на відміну від нещасних янкі.

Яка безглуздий самообман і нісенітниця! Яка жахлива дурна обмеженість! Такі британці плекають в собі думку, що вони більш обізнані та мають ширші погляди, тому що вони знають більше про географію і світову культуру, немов би, по-перше, обізнаність чи широкі погляди додадуть вам більше очок у вікторині, і по-друге (і це значно важливіше) немов би обізнаність чи широкий погляд є в будь-якому разі чимось таким, чого в першу чергу варто було б прагнути або чим варто було б пишатися.

Кругозір не є ані моральною чеснотою, ані критерієм за яким людина обирає собі друзів. Чому нам подобаються люди? Тому, що вони багато чого знають, розумні, мають широкий кругозір? Ні, тому що вони чарівні, добрі, уважні по відношенню до інших, з ними приємно спілкуватись, вони цікаві … це довгий список, але там не має нічого про обов’язкове знання столиці Казахстану.

Правда полягає в тому, що ми ображені тим очевидним фактом, що багато американців так мало знають і турбуються про нас. Як вони посміли не знати, хто є нашим прем’єр- міністром, чи бути такими невігласами, щоб вірити в те, що Уельс це острів біля берегів Шотландії? Наскільки їм відомо, нас буквально немає на мапі і це нас ображає. Вони можуть обійтись без нас, здається, набагато краще, ніж ми можемо обійтись без них і як це може не ятрити нашу гордість? Тому ми (чи частина з нас) поводимо себе зверхньо і зарозуміло, як люди, яких змусили відчувати себе дуже другорядними.

Отож я хотів зробити американські серії, не про те які американці до смішного не іронічні та неосвічені, не про релігійних фанатиків, ані про ополченців, які складують зброю для себе, але такі серії які б спробували проникнути всередину американського життя на багатьох його рівнях та на території всіх Сполучених Штатах. Як мають виглядати такі серії? Яку структуру та який маршрут? Сполучені Штати це велика країна…

Сполучені Штати! Повна назва Америки дала відповідь на всі питання, бо Америка, як часто кажуть, не одна країна, а 50. Якщо я хотів уникнути кліше, дешевих планів і стереотипів та дійсно побачити, що таке Америка, тоді чому б не зробити серії про 50 штатів, які самі по собі є державами?

Дуже гарно розмовляти про життя і смерть, надії та мрії, любов та ненависть «по-американські», але що це буде означати, коли Америку розділити на окремі та різні частинки? Жити та вмерти по-флорідськи, напевно дуже відрізняється від житя і смерті по-мінесотськи. Досвід надій та мрій вихідця з Аризони не може мати багато спільного з досвідом мешканця Род Айленда, чи не так?

Отож, треба знімати в кожному штаті. Я мав структуру і мету. Але яким чином я все це зроблю? Я іноді їжджу в Лондонських таксі. Традиційний чорне таксі зручне і просторе для зйомок і можливо обрис чорного лондонського кеба, який кинув виклик каньйонам, пустелям та шосе між штатами Америки, може стати щасливим символом всієї мандрівки. То ж най буде чорне таксі.

Немає визначеного графіку для такого проекту. Тому хто, хоче просто поставити галочку достатньо двох тижнів для всієї історії, В іншому випадку над цим проектом можна працювати протягом років, величезну кількість часу та уваги приділяючи майже непомітним соціальним, політичним, культурним та фізичним нюансам кожного штату. Швидкість, з якою рухалось таксі зі мною, дала мені можливість створити не вичерпні портрети, а невеликі знімки. Зібравши їх разом, як я сподіваюсь, можна створити велику картину всієї країни та її 50 частин.

Переважна більшість американців яких я зустрів в подорожі були добрими, ввічливими, великодушними та гостинними перевершивши всі мої очікування. Такі вражаюча теплота, поштивість та повага були помічені не лише у тих з ким я зустрічався аби записати на камеру їх інтерв’ю, але серед звичайних американців, яких я зустрічав на заправках, в ресторанах, готелях і магазинах.

Як би вночі у мене закінчилось пальне, і мені довелось стукати у незнайомі двері, я почувався би більш комфортно, якби мені довелося стукати в двері в Америці, аніж в будь-якій іншій країні, яку я бував (включно з моєю рідною країною). Американська гостинність, шляхетність та готовність допомогти, особливо, маю сказати, на Півдні та Середньому Заході – це настільки ж гарна причина для візиту як і пейзажі.

Безумовно, американці жахливі водії (постійно міняють полоси, одночасно розмовляючи по телефону, агресивно прокладаючи собі дорогу, якщо ведуть велику машину, жодних кивків, махань рукою на знак подяки чи привітання, вони не пропускають інші машини в пробці); так, вони не мають жодного уявлення, про те яким може бути сир чи хліб, і так, довжелезні молли, телевізійна реклама і розмовні радіопрограми до дратівливого жахливі. Але маючи в одній чашці терезів хороше, добре, оригінальне, зачаровуюче, захоплююче та приємне, а на іншій погане, жорстоке, грубе, дурне та страхітливе, я бачу що терези кожного разу переважають в бік хорошого.

Одну фразу я чув у подорожах Америкою частіше за інші: «Лише в Америці!». Як би ви почули як британець каже «Ей! Лише в Британії, так?», це напевно відносилось би чогось передбачуваного, нещасного, гнітючого, бюрократичного, чогось, що пов’язане з чергами, вогкого або некомпетентного – чи все це разом. «Лише в Америці!» з іншого боку, завжди відноситься до чогось шокую чого, забавного, ексцентричного, дикого, надприродного чи непередбачуваного. Американці постійно дивуються своїй країні; страхи британців їх країною постійно підтверджуються. Це, напевно, одна з найбільших відмінностей між нами.