Про сніданок, ВВС та щирість

Маю зізнатись - за сніданком я дивлюсь ВВС. Точніше один з двох каналів, доступних в моїй кабельній мережі - BBC World чи BBC Entertainment. Перегляд не допомагає травленню, не забезпечує кращий обмін речовин і не є запорукою гарного настрою на весь день. Просто мені цікаво знати, що трапилось в світі за останні години і ВВС World найліпший з відомих мені телеканалів, який може задовольнити мою цікавість. Але при тривалому перегляді починаєш думати, що можливо в роботі ВВС все ж таки є певні моменти, які слід покращити.

Зараз, коли блискавка, призначена для богохульників вдарила в трьох сантиметрах від мене, я маю трохи часу аби все пояснити. Справа в тому, що ведучі ВВС поводяться стримано, а більшість кореспондентів говорять рівним до сухості голосом. Можливо, це данина старовинній традиції “stiff upper lip”, а можливо така манера викладу має підкреслювати неупередженість його власника/власниці. Зрештою, новинарну службу ВВС поважають саме за цю неупередженість, точніше, за професійну роботу, яка її уможливлює. Та час від часу монотонність викладу дратує. Хочеться підняти кореспондента і добряче його потрусити, після чого обережно поставити на місце та попросити в майбутньому бути трохи більш жвавішим, якщо це його не утруднить, звичайно. Очевидно, подібні наміри виникають тільки по відношенню до журналістів-чоловіків.

Я можу згадати лише три випадки, коли журналісти ВВС змішували почуття і професійний обов’язок в одному ефірі. Перший - під час цьогорічного Чемпіонату світу, наступного дня після поразки збірної Англії у матчі з Німмечиною. У ефірній студії ведуча випуску розпитувала спортивного коментатора Аднана Наваза про те, що сталось вчорашнього дня. Пан Наваз не приховував свого роздратування [сліпою] суддівською бригадою, яка не побачила голу на 39 хвилині, і [бронтозаврами з інтеллектом амеби, які прикидаються] чиновниками ФІФА, які досі виступають проти введення відео-повторів. Слова в квадратних дужках додані від мене. Не сумніваюсь, що пан Наваз погодився би з ними і навіть додав кілька яскравих епітетів від себе, як би це дозволяли принципи редакційної політики та пристойності. Без зайвої вербалізації було зрозуміло, що Аднан Наваз – переживає, що він у розпачі, так само як і сотні тисяч інших вболівальників збірної Англії. Виявилось, що коментатор ВВС – людина і ніщо людське їй не чуже. Це була велика несподіванка.

З двома іншими проявами “людяності” від ВВС я зіткнувся цього тижня. То були два репортажі Хью Сайкса з Іраку. Гадаю, це вперше, я побачив журналіста, який не передає інформацію, а розмовляє з ведучим у студії. Перший репортаж вийшов в ефір у вівторок, 17 серпня. Того дня в Багдаді, в армійському рекрутінговому центрі, вибухнула бомба, внаслідок чого загинуло 59 людей. Коментуючи подію, пан Сайкс назвав її жахливою, і я спіймав себе на тому, що вірю його словам. Він щиро вважав цей вибух жахливою подією. Крім того, пан Сайкс розповів, чому теракт став можливим, чому такого не відбувається в поліцейських центрах для новобранців, яка ситуація в Багдаді загалом, і розповів так, немов розмовляв не з камерою а з давнім знайомим. При цьому, розповідь залишалась інформативною, цікавою і, звичайно ж, неупередженою.

Другий репортаж вийшов в ефір сьогодні і був присвячений виходу останньої бойової бригади американських військ з Іраку. Перші кадри - американський солдат у вантажівці, що від’їжджає, говорить “Ми перемогли, все закінчилось”. “Ні і ще раз ні” заявляє пан Сайкс у коментарі до репортажу. “Політика США дозволила аль-Каїді створити осередок у Іраку. Зріс рівень терористичної загрози, з'явились міжконфесійні конфлікти - все це напряму чи опосередковано пов'язано з тим, що американці розформували іракську армію у 2003”. Хью Сайкс говорив про те, в якій ситуації опинився зараз Ірак з іронію і жалем, які він не намагався приховувати від свого стриманого колеги в лондонській студії, та мільойнів глядачів.

Звичайно, було б шикарно, якби кожен репортаж робився “з почуттям”. Втім, безглуздо думати, ніби кожна тема, над якою працює журналіст викличе у нього “емоційний відгук” - зрештою, це і не потрібно. Часто, глядачу достатньо просто поінформованості і неупередженості. Втім не слід плутати неупередженість з байдужістю, бо очевидно, що можна залишатись об’єктивним і “переживаючим” одночасно. І коли трапиться тема, яка все ж "зачепить" журналіста, він має бути готовим бути щирим із глядачем. А це в свою чергу неможливо без поваги до глядача. Мені здається, що і Аднан Наваз, і Хью Сайкс, і багато інших журналістів ВВС поважають свого глядача і ставляться до нього як до “дорослої людини”, як до рівного. І це одна з причин, чому за сніданком я й далі дивитимусь ВВС.