Нудний есей на захист цензури

(написано для конкурсу Стоп цензурі)

Не дуже розумію, для чого зупиняти цензуру. Як будь-який інструмент, від молотка до бурової вишки, її можна застосувати заради досягнення як благих, так і не дуже, цілей.

Але чи варто забороняти ножиці, лише тому, що вони можуть стати знаряддям вбивства, чи відмовлятись від збільшувального скла, бо воно може стати причиною пожежі? Мені здається потрібно мати вагомі причини аби зовсім відмовитись від цензури.

Серед обвинувачень, які закидають цензурі, я хотів би звернути увагу лише на одне - аналіз всіх обвинувачень потребує автора більш досвідченого та старанного, ніж я. Я ж зупинюсь, на тезі, згідно з якою цензура під виглядом захисту громадської моралі, обмежує свободу творчості.

Оскільки тут йдеться про три елементи (творчість, суспільну мораль, та цензуру), спробую розглянути їх окремо і почну з творчості.

Творчість неможлива без обмежень. Не в тому сенсі, що митець має бути блідий, голодний, бідний, невиїзний та фрустрований в усіх сферах життя. А в тому, що творення не те саме, що фантазування - на відміну від останнього воно відбувається в реальному світі, і обмежене матеріалом. Художник обмежений площею полотна, фарбами, кольором. Поет обмежений словами, ритмом, римою. Архітектор обмежений будівельними матеріалами, місцем де постане будинок, законами фізики врешті-решт.

Хоча, на початку варто було б згадати про ідейну складову творчості або художню задачу – те, що збирається сказати художник іншим. Бо ідея обмежує митця у виборі матеріалу, художній задум диктує письменникові композицію роману, поетові - віршовану форму, кінематографістові - візуальне фільму в цілому і окремих епізодів.

На цю нудотину з теорії мистецтва можна відповісти чимось енергійнішим та цікавішим. Наприклад, згадати про самовираження і самореалізацію, про шкідливість обмежень для повного розвитку особистості та навести розумну цитату з Маслоу. Ніхто не буде сперечатись з Маслоу, чи з тим, що у самовираження та обмеження небагато спільного. Втім, так само, як у самовираження і творчості.
Уявімо, що цілком порядну та освічену людину (втім, музично безграмотну) посадили поруч з піаніно і сказали - “Грай! Не зважай на ноти - просто відпусти себе і відкрий своє творче начало!”. І людина, відпустивши себе, починає відкривати. Зрозуміло, що звуки, які вона вичаклує не матимуть жодного відношення до музики. Напевно, ви чули, як подібним чином розважаються діти, і відчували непереборне бажання посадити юного таланта в піаніно, а самому зіграти щось жвавеньке та бравурненьке, щоб надовго запам’яталось маленькому музикантові. Це точно не Вівальді.

Те саме стосується інших мистецтв. Оскільки лінь заважає вигадати оригінальний приклад, наведу цитату Томаса Еліота, який, міркуючи над vers libre казав, що жоден вірш не може бути вільним, для людини, яка хоче гарно зробити свою роботу. Певен, що за бажання можна знайти відповідні цитати і для будь-якого мистецтва. Процес самовираження важливий лише для однієї людини, та, можливо, її терапевта; результат творчості важливий для багатьох.

Цензура має мало точок перетину з творчістю. Власне, вони вичерпуються випадками, коли мова йде про захист суспільної моралі. І суспільну мораль варто захищати, адже, вона - не збірка настанов з питань поведінки чи карний кодекс, а спільний простір, в якому ми живемо кожного дня - парк, яким ми любимо гуляти, вулиця, якою йдемо на роботу, сходи в метро - місця де зустрічаємось з іншими. І, на моє глибоке переконання, цьому спільному простору варто бути комфортним.

Цього важко досягти, бо інші не обов’язково поділяють ваші смаки, уподобання та антипатії, а тим більше уявлення про комфорт . І навіть коли, ціною довгих перемовин, результату буде досягнуто, може виявитись, що комфорт не дуже-то й зручний, і є швидше середнім арифметичним, не-таким-вже-й-вдалим компромісом. Але якщо ви погоджуєтесь з тим, що ваша свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини, ви погодитесь на такий компроміс.

Цензура покликана захищати людей похилого віку від ненормативної лексики, дітей від порнографії, дорослих - від елементарного несмаку. І в цьому я не бачу нічого поганого. Якісний твір завжди знайде свій шлях до аудиторії - зрештою, скільки не забороняли “Улліса” з міркувань благопристойності, його опублікували ще за життя Джойса, і подібних прикладів - багато.

Цензура неприйнятна, коли її використовують як засіб контролю за інформованістю суспільства. Ситуація, коли держслужбовці намагаються приховати інформацію, яку люди мають право знати - абсурдна. Не тому що приховувати правду взагалі погано (це питання виховання, особистої сміливості та обставин), а тому що чиновники всіх можливих рангів та чинів, звань та почесних нагород, що пересуваються власними літаками чи машинами, громадським транспортом чи пішки, живуть у великих маєтках, чи двокімнатній хрущовці мають одну спільну рису - вони наймані робітники. І ми з вами - їх роботодавці.

(Інколи можна пожалітись на кадрове агентство, що підсунуло нам таких працівників, але як казав один з них - “Маємо те, що маємо”).

А тепер уявімо собі, що касир відмовляється повідомити власнику магазина, скільки грошей пройшло через касу. “Вам цього не варто знати” - суворо говорить вона, прикриваючи рукою роздрукований баланс за день. Або уявіть, що водій відмовляється відповісти на питання, чому він зник на 4 години в розпал робочого дня разом зі службовою машиною? “Це - серйозна справа. Ви не зрозумієте ”, - каже він своєму директору, - “то ж краще я вам не розповідатиму”.

Настільки ж неймовірною є ситуація, коли чиновник не відповідає на питання, які ми маємо право йому задати. І зовсім неприйнятно і неприпустимо, коли, користуючись своїм впливом та владою (які, до речі, ми з вами йому передали), він чи вона, змушує телеканали, газети, радіостанції утриматись в ефірі від інформації, на яке ми з вами маємо право. Ось такій цензурі варто сказати “Стоп!”, і уважно стежити за нею.

Приємні обличчя

Інколи, вони можуть підтримати гарний настрій і бойовий дух )

Роздуми на полях цитатника

Залишати чужі цитати (вірші не враховуються) в блозі - не дуже. Але Різдво і все таке, то ж вирішив зробити собі такий подарунок. Знайшов це в роботі Д.Б.Прістлі "В мене був час". Може нічого надзвичайного, але мені дуже сподобалось...(навожу мовою перекладу :))
"Наверное, как я уже намекал, лучше не быть писателем, но если ты должен им быть - тогда пиши. Ты чувсвтвуешь вялость, голова раскалывается, никто тебя не любит - пиши. Все напрасно, это знаменитое вдохновение никогда не придет - пиши. Если ты великий гений, ты изобретешь свои правила, но если нет - а есть основания опасаться, что это именно так, - тогда иди к столу, какое бы ни было у тебя настроение, прими золодный вызов бумаги и пиши. Рано или поздно муза тебя оценит и вознаградит твою преданность. Но если то, что я говорю, кажется тебе вздором, никогда не пытайся зарабатывать пером на кусок хлеба. Найди себе другое поприще и берись за работу, предварительно убедившись, что она гарантирует хорошую пенсию".

Ліки від пам'яті.

(В продовження попереднього посту)
Зовсім не факт, що this time next year я пам'ятатиму ім'я Ірини Жиленко. Цілком можливо, що листок на якому записані її вірші непомітно зникне в Країну вічного полювання. Тож, про всяк випадок, я вирішив залишити вірші тут.
Звичайно ж, я не пам'ятаю, назв поезій. Тому, поки вони залишаються під номерами. Якщо хтось знає точні назви - буду вдячний за допомогу (навіть, якщо вона прийде пізніше, ніж я забіжу в бібліотеку :)).
(Ліворуч - портрет Ірини Жиленко, якщо хтось не здогадався :))


1.
Похмура осінь. Дощ як мур.
Погодка дуже підходяща,
Для сну пігулок і мікстур,
А більш нінащо...
Ну хіба що
Для швендення туди сюди -
З кутка в куток...
То позіхнути,
То вимкнуть лампу, то вмикнути,
Присісти, книгу розгорнути,
Щось прочитать вряди-годи
Чи й задрімать...
Не осуди
Мене, моє життя летюче,
Не я ж твоя - а ти - моє,
А яйця курку хай не учать.
Та і не часто в нашій бучі
такі деньки у мене є.
Що вдієш? Це така пора.
Душа моя в анабіозі
Щасливо спить і вірш про осінь
Дріма на кінчику пера...
Моя родина вся в розльоті:
Ті в школі,
інші на роботі.
Мовчить, на щастя, телефон.
А я - хоч це і неподобство -
блаженствую собі в неробстві
і задоволена як слон.
Пардон, поезіє, пардон!
Поспи і ти.
Тут на канапі,
Між мною та рудим щеням
Ми завдамо такого храпу
Що сам Морфей позаздрить нам.
Заснем в теплі оранжерейнім,
А завтра знов (не впервину)
У римах, ямбах чи хореях,
Бо інших розмірів не втну,
Я розтрублю на цілий всесвіт
Про те, як взявши бюлетень,
Одна недуга поетеса
Проспала цілий божий день.


2.
Той рік знаменний був активністю світил,
Кожухоманією, дефіцитом кави
Та самогубством венеційського бокала -
О як я плакала над прахом золотим!
В кафе "Фіалка" їла я котлети.
Там запах не фіалок, а капуст.
В той рік загрозливо плодилися поети -
Не брав ні хлороформ їх, ані дуст.
"Не на добро... І що то за прикмета? -
Питався дід мій - Може на війну?
На глад? На мор? А може на комету?..."
А я сказала: "Певно на весну...
То явище сезонне, не смутись..."
Але за легковажне верхоглядство
Була покарана. Бо містом прокативсь
Циганські вітер конокрадства.
То тут, то там украдено Пегаса.
Заїжджено. Прокручено на фарш.
Сусідчення у підготовчим класі
Сидить як докір
Як на мене шарж
Над зошитом в клітинку і похмуро
Уже римує "Тьотя Шура - дура".
І раптом
оголошення
Нещастя!
На Львівській площі в скверику лежить
Крилатий коник голубої масті
Іще живий, але йому не жить.
Порушники ж розбіглися безслідно.
Та перехожі бачили усіх.

(Нотатка. Якщо Ви є власником, або представником власника авторських прав на опубліковані тексти і вважаєте, що публікації віршів завдає Вам шкоди - будь-ласка, зв'яжіться зі мною).

Про пам’ять, інтернет та книги.

Вчора знайшов вірші, які давно виписав з бібліотечної книжки, бо дуже сподобались. Перечитав - вірші подобаються досі, але скільки не намагався - не міг згадати прізвище автора. Важливі подробиці пам’ятаю - поетеса, лауреат Шевченківської премії, імя, здається, не дуже складне, а книжка стояла на полицях від А до М, така синенька… Але скласти значущі деталі, так, щоб вийшло імя та прізвище - не виходить.
Здавалось би, “Гугл в поміч!” - дві хвилини, три кліки і місію виконано. Ну, може не так швидко, подумав я, коли пошук за першим рядком одного з віршів не дав результатів. Але Гугл не підхопив і початок другого вірша. І перші чотири рядки з обох віршів… За годину я перевірив авторів, представлених на чотирьох порталах української поезії, переглянув список членів Спілки Письменників та реєстр шевченківських лауреатів від дня її заснування… Ні фіга... Зрештою, я здався. Інколи треба визнавати поразку. Повернув крісло спинкою до комп’ютера, передом до шафи, і, без надії, взяв з полиці останній том "Антології української поезії". На сьомій сторінці Змісту я побачив Ірину Жиленко.
Кажете, Інтернет може замінити книгу? Сумніваюсь.
(До речі, що краще приймати для покращення пам’яті?)

Exit Through The Gift Shop by Banksy

Сьогодні подивився фільм Exit Through The Gift Shop. Шикарний документальний фільм від Banksy. Так, від того самого Banksy, який малює на стінах щурів, поліцейських, які цілуються, та коханця-невдаху. Дивитись - обов'язково! І через те, що це Banksy, і просто тому що це класний фільм. Особливо рекомендую перед/під час/після відвідин будь-якої виставки сучасного мистецтва

Як це написано. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”.

Вступ, який можна сміливо пропустити, бо тут автор багато пояснює та вибачається.

Десь тиждень тому на вулицях осіннього Києва з’явились перші постери до фільму “Гаррі Поттер та смертельні реліквії”. Сказати, що від цього видовища очі мої наповнились сльозами радості, а вуста прошепотіли “Нарешті! Дочекався…”. - це безсоромне перебільшення. Втім, цілком точно, що настрій через очікуваний фільм у мене покращився. Бо я люблю книги про Гаррі Поттера. І фільми також.

Визнаю, знадобилось трохи часу, аби я зрозумів, що особливого в хлопці, що вижив. Та час в такій справі значить небагато. Литовці кажуть: “Так, ми були останніми, хто прийняв християнство, але ми будемо останніми, хто від нього відмовиться”. Зі мною сталось майже те саме. Тобто, щирим ідіотизмом з мого боку, було б проводити паралелі між релігійним вибором цілого народу і власними, доволі звичайними, літературними уподобаннями. Можливо, я займусь цим пізніше, оточений любов’ю онуків та піклуванням доглядальниць. Але зараз… Зараз, я просто відчуваю, що може був останнім, хто захопився книгами про хлопця чарівника, але точно буду останнім, хто відмовиться від задоволення в черговий раз перечитати книги про Гаррі Поттера.

Перед прем’єрою я вирішив перечитати сам роман. По-перше, хотілось освіжити пам’ять, щоб під часу сеансу, голосним шепотом повідомляти сусідам “А в книзі написано…” . По-друге, було цікаво, як написані книги Роулінг, і чергова перечитка давала шанс розібратись у внутрішньому механізмі роману. Я і раніше намагався читати книгу уважно, - ставлячи до тексту питання “для чого?”, “що дає ця деталь?”, підкреслюючи рядки, залишаючи примітки на полях і таке інше. Але жодного разу мені не вдалось підтримати критичний настрій достатньо довго, для того, щоб справа завершилась якимись артикульованими узагальненнями. Про олівець та розумні питання я забував вже на третій сторінці і знову, вкотре, занурювався в пригоди Гаррі Поттера, Герміони Грейнджер, Рона Візлі та всіх, всіх, всіх..

І цього разу сталось би так само, і декілька цікавих технічних штук, які я встиг знайти в романі Роулінг, залишились би незафіксованими. Та я обмовився про них Володимиру Пузію, автору курсу “Творча майстерня письменника”, який він викладає в “Розумній ресторації” (Обдуманий рекламний текст про курс і заклад загалом я опублікую в одному з наступних постів. А поки, скажу, що для мене “Майстерня” стала найбільшою подією цього року. Давно кортіло прослухати курс з писемницької справи, і мені шалено пощастило потрапити до “Розумної ресторації” в потрібний час. Курс, в якому розглядаються як теоретичні, так і практичні питання роботи письменника цікавий сам по собі. А коли його читає письменник, який любить свою справу, заняття стають просто захоплюючими). Володимир запропонував мені зробити невелику доповідь про роман “Гаррі Поттер і Смертельні реліквії” для слухачів майстерні. Власне, ця домовленість і допомогла довести нотатки до кінця. Маю подякувати Володимиру і моїм колегам-слухачам за те, що вислухали все до кінця.

Ось майже і все зі вступом. На сам кінець залишились зауваження формального характеру. Нотатки були зроблені з тексту роману “Гаррі Поттер і смертельні реліквії” Дж.К.Роулінг, виданого видавництвом “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, у перекладі Віктора Морозова, за редакцією Олекси Негребецького та Івана Малковича. Оскільки , будь-яке поширення тексту роману , або його частин, без згоди видавництва заборонено, а звертатись до “А-ба-ба-га-ла-ма-ги” було ліньки, подальші нотатки не містять цитат. Якщо вам стане цікаво, думаю, ви можете перечитати роман і самостійно вирішити, чи мають ці нотатки хоч якесь відношення до останньої книги поттеріани.

1. Оповідач

Оповідач асоціює себе (насправді "об’єднує", але "асоціює" звучить розумніше) з Гаррі Поттером, він постійно знаходиться за плечем у головного героя. За виключенням декількох розділів в усій серії, про які згадаємо пізніше, автор знаходиться разом з Гаррі. Ми знаємо, що робив Гаррі, як почувався, що відчував, що думав. Про почуття, думки інших персонажів ми дізнаємося із зовнішніх проявів - їхнього вигляду, тону голосу, того, що доступне сторонньому спостерігачу (Гаррі). Чогось схожого “і тоді Герміона подумала “А було б непогано створити багатозільну настійку з трьох складових, замість семи десяти чотирьох” ми не знайдемо. Оповідач не знає, що думають інші персонажі. Власне, всі сім книг могли б бути написані самим Поттером, дорослішим та трохи екстравагантним (бо як інакше пояснити, для чого йому писати книгу про себе від третьої особи).

У семи книгах поттеріани зустрічаються розділи, в яких сам Гаррі не присутній (наприклад 1-й розділ четвертої книги, 1-й та 2-й розділи шостої та 1-й розділ сьомої книг). Втім, у четвертій та шостій книгах, оповідач все одно асоціюється з одним з персонажів - Френком Брайсом в Келиху Вогню, чи з премєр-міністром Великобританії у Напівкровному принці. Ми бачимо і чуємо, те, що знають вони, нам відомі їх відчуття та почуття - те ж саме, що і з Гаррі Поттером. Але правила гарні лише тим, що у них бувають виключення.

Існують розділи, де оповідач не асоціюється з жодним персонажем, є реєстратором подій, зовнішніх реакцій і не знає анічогісеньки про внутрішній світ хоча б одного з діючих у розділі персонажів. Чому так? Тут я встулю на хливкий грунт гіпотез, перевірити які можна лише під час особистої бесіди з Джоан Роулінг. На мою думку, це пов’язано з тим, що в “репортерських” розділах, центральним персонажем (таким, без якого розділ розвалюється), є професор Северус Снейп - шоста книга, 2-й розділ, “Прядильний кінець”) і сьома книга, 1-й розділ, “Сходження Темного Лорда”. Може, відсутність опису переживань/думок/почуттів в цих розділах пов’язана з тим, що Снейп - майстер блокології? Відсутність емоційної складової підкреслює холодність, відлюдкуватість професора Снейпа. Якщо ж уявити, що оповідач асоціює себе з професором Снейпом (що сумнівно), то виходить, що навіть оповідач не може проникнути в думки і почуття Снейпа, і вимушений вдовільнитись тим, що бачить та чує професор .

2. Сюжетні лінії та технічні персонажі.

В романі є три головні сюжетні лінії: - боротьба Гаррі з Волдемортом і пошук горокраксів, історія загадкового минулого Альбуса Дамблдора та смертельні реліквії, і не менше шести допоміжних ліній. Кожна сюжетна лінія має свою зав’язку, кульмінацію та розв’язку. Для того, аби розвивати сюжет, головних героїв (Герміони, Гаррі та Рона), а також персонажів другого плану, не досить. Звичайно другопланові персонажі можуть видавати інформацію потрібну для розвитку сюжету, але їх головна роль (функція) полягає в іншому - Гаррі має з ними стосунки - він закоханий у Джинні Візлі, товаришує з близнятами Візлі, ненавидить Волдеморта, не сприймає Снейпа, любить Дамблдора, поважає професорку Міневру Макгонагел етс…). Щоб історія рухалась, Роулінг вводить технічних персонажів, головна функція яких полягає в тому, щоб “додавати” необхідну інформацію.

Тітонька Мюрріель виникає на весіллі Білла Візлі та Флер де ла Кур, аби просунути історії “Дамблдорова молодість” та “Горокракси”. Крічер потрібен для розповіді про “Горокракси”, Ксенофілій Лавгуд та Олівандер - для лінії “Смертельні реліквії”, Еберфорс з “Кабанячої голови” - для “Дамблдорової молодості”. Але розкидуватись персонажами, забуваючи про них, коли вони виконали свою функцію, - неприпустима розкіш. Техперсонажі можуть стати учасниками подій в інших сюжетних лініях. Тітонька Мюрріель бере участь у сюжетній лінії “Горокраскси”, Еберефорс є дійовою особою в “Боротьбі з Волдемортом”. Окрім того, навіть якщо їм не вдається взяти участь у подіях однієї з головних сюжетних ліній, вони можуть долучитися до менших - Віктора Крум рухає лінію “Смертельні реліквії”, і його поява допомагає лінії “Рон та Герміона“.

3. Розділи та сцени.

В кожному розділі відбувається декілька подій-сцен, кожна з яких працює на певну сюжетну лінію. Тут нема чого розповідати, бо інформація про сцену загальновідома - сцена визначається єдністю події, часу, та місця (втім, це не обов’язковий атрибут - у випадку перегонів місце може змінюватись, а подія залишається тією самою). Між сценами стоять зв’язки (обсягом не більше одного абзацу), які полегшують перехід від однієї сцени до іншої. У останній третині книги зв’язки між сценами починають зникати, аби не заважати темпу оповідання..

4. Абзаци та речення.

Елементарною одиницею сцени є абзац (Людей мого віку вчили, що речення - це фрагмент тексту, який висловлює завершену думку. В англійській літературі трохи інший погляд на спосіб вираження думок та поглядів на письмі - в реченні можна висловити твердження, питання, побажання, вигук, а для думки, або погляду потрібен абзац).

Побудова абзацу в романі залежить від позиції оповідача. Описові речення, з яких складаються абзаци, можна розділити наступним чином:.
- що відбувається навколо (опис сцени, дії інших персонажів);
- що робить Гаррі (його дії, що він бачить, чує);
- що відбувається всередині Гаррі (його почуття та переживання).

Я не буду детально зупинятись на діалогах та внутрішній мові головного героя. Зазначу лише ось що. Окрім виділеної лапками внутрішньої мови Гаррі (“Снейп - придурок”, - подумав Гаррі) існують ще роздуми/переживання не виділені на письмі, але які коментують події так, як би це зробив Гаррі, а не хтось інший. Напевно, це зроблено для більшого “зрощування” оповідача і Гаррі Поттера, і посилення емоційного зв’язку між читачем та головним героєм.

Рідко можна зустріти абзац, який складається з описових речень лише одного типу. Як правило, абзац містить речення двох або трьох типів. “Дії Гаррі - події навколо - дії Гаррі” або “переживання Гаррі - дії Гаррі - події навколо - дії Гаррі”. Чергування речень різного типу дає читачу більшу картину того, що відбувається в сцені, задає ритм тексту. Але чергування речень відбувається не за абстрактними пат тернами, а за художньою доцільністю що запобігає монотонності оповіді).

Слід звернути увагу на те, що речення, здебільшого мають одного головного героя (підмет - ?). Складних речень на кшталт “Снейп посміхнувся і Гаррі пішов геть” - дуже мало. Переважно, кожне речення має один підмет - це допомагає читачу зберегти увагу на тому, що відбувається, на описі.

Ancient Mesopotamia gets a voice

Ancient Mesopotamia gets a voice: "

LANGUAGE HAT points to the most useless thing you'll love today (if you're reading this blog, we're assuming you're chuffed by this kind of thing): Akkadian texts read aloud by expert scholars.   Just what you've been looking for: the epic of Gilgamesh, Hammurabi's code and more, in the original language, now in convenient audio form!  Click, close your eyes and imagine ancient Babylon. Fascinating. How can you not love the internet?

"

І знову про повітрянні кульки

"Лизенок"?

Бесіда

Nevermore

Чекаючи на зелений

Про історії з життя

Як і сотні інших газет The Economist в кінці номера публікує некрологи. Коли я вперше зіткнувся з цим фактом, то вирішив, що буду пропускати розділ Obituary, так само як і розділ The world this week чи Finance and Economiсs. В цих розділах немає інформації, яка мене цікавить, до того ж від некрологу здебільшого чекаєш смутку та горя, а хто на таке погодиться з власної волі?

Але виявилось, що з некрологами в The Economist я помилився. Тобто, звичайно, там не має жартів, анекдотів таіронічних коментарів. Але там нема і трагічної і пафосної атмосфери, притоманної деяким з некрологів, які я читав. Останній матеріал номера – це спогад про людину, де наголос ставлять на її житті, а не на тому, що цієї людини вже нема - смерть згадують лише один раз у підзаголовку до некрологу. Ці тексти приємно читати по-перше тому, що вони гарно написані, (це можна зрозуміти навіть із моїм скромним знанням англійської) - кожного року The Economist випускає збірку Obituarіes окремим виданням. По-друге, вони додають human touch доволі стриманій в цьому плані газеті, яка не публікує авторських підписів до статей та дуже рідко включає в матеріали пряму мову.

Тижні три тому The Economist опублікував спогад про життя Білла Мілліна, якйи помер 17 серпня цього року. Коли я вперше прочитав текст у мене насправді пішли мурашки по шкірі. Можливо, така реакція частково пояснюється тим, що я читав статтю стоячи на протязі. Але, гадаю, основна причина, яка викликала той рудиментарний рефлекс, була власне історія містера Мілліна, точніше епізоду з його довгого життя. Вона сподобалась настільки, що я вирішив її перекласти. Розуміючи обмеженність власних перекладацьких талантів залишаю, посилання на статтю, щоб вона принесла задоволення не лише перекладачу, але й читачам.

Білл Міллін

Білл Міллін, волинщик, який грав під час висадки військ союзників в Нормандії, 6 червня 1944 року, помер 17 серпня у віці 88 років.

Будь-який розсудливий спостерігач подумав би, що Білл Міллін не мав зброї коли стрибав з човна біля Сворд Біч в Нормандії, 6 червня 1944. На відміну, від своїх товаришів, блідий двадцятиоднорічний солдат не тримав в руках гвинтівки. Звичайно, у повному шотландському однострої, в якому він був, він мав вірний скін ду, маленький кинджал, заправлений в правий гольф. Але невдовзі той опинився на глибині трьох футів під водою, коли містер Міллін брів до берега - стомлений солдат, який досі чув запах власного блювотиння від ночі проведеної у тісному човні на неспокійному морі, і чий кілт в крижаній воді розплився навколо, схожий на пачку балерини.

Та містер Міллін не був беззбройним, навпаки. Він тримав волинку; спочатку високо над головою (бо, якщо віскі корисне для міхів, то солона вода ні), а потім обгорнув її руками перед тим як заграти. За давньою традицією волинки визнавались знаряддям війни. Після великої поразки шотландців під Куллоденом в 1746, англійський суддя постановив, що волинщик є таким же солдатом, як і інші і його зброєю є музика. Ниючий пронизливий звук волинок під Соммою наводив страх на німців, які називали волинщиків у кілтах «леді з пекла». І цей же звук підіймав настрій і бойвий дух у своїх, Настільки, що коли містер Міллін грав 5 червня Коли війська відправились до Франції, через острів Увайт, а він стояв на буршприті, намагаючись втримати рівновагу над хвилями, що ставали все сильнішими, радісні оплески натовпу перекривали звук волинки навіть для нього самого

Гра на волинці була запланована як частина операції. Під час тренувань командос біля форту Вілльям, він подружився з лордом Ловатом, офіцером, який командував 1ю бригадою особливого призначення. Не те щоб вони мали багато спільного. Містер Міллін був невисокого росту, з широким нахабним обличчям, син поліцейського з Глазго; найяскравішим спогадом його дитинства було те, як він, один з «нещасних», спав на палубі, коли його родина 1925 року поверталась з Канади до Шотландії. Ловат був високим, довгов’язим, обурливо привабливим і романтичним, і мав замок, що височів над річкою в Бьюлі, біля Інвернесс. Він попросив містера Мілліна стати його персональним волинщиком: то була не феодальна, а воєнна угода. Міністерство війни в Лондоні на той час заборонило волинщикам брати участь у бойових діях, але містер Міллін та Лорд Ловат, як шотландці, спланували бунт. Ловат хотів, щоб в «найвеличнішому вторгненні в історії» дорогу прокладала волинка.

І тепер, коли вони висадились на Сворд Біч, Ловат, своїм тягучим голосом, віддавав накази: «Зіграй нам мелодію, волинщик». Містер Міллін вважав його божевільним виродком. Людина позаду нього, вистрибуючи з човна, отримала кулю в обличчя, і пішла на дно. Але Ловат цілком спокійно прогулювався під вогнем, одягнувши під мундир білий пулловер, на якому, нібито, було вишито монограму, тримаючи стару гвинтівку Вінчестера. Тож якщо Ловат був божевільним, подумав містер Маллін, він також може виставити себе на посміховисько, і заграв « Hielan’ Laddie». Ловат схвалив цей вибір піднявши вгору великий палець і попросив зіграти «The Road to the Isles». Містер Маллін спитав, напівжартома, чи слід йому ходити вперед і назад, як це зазвичай робили волинщики. «О, так. Це було б чудово».

Тож він тричі пройшов берегом моря. Він згадував, що від пострілів мінометів під його ногами тремтів пісок і тіла вбитих скатувались в прибій там, де він йшов. Залишок дня, щоразу як це було потрібно, він грав. Він грав військам, які просувались по дорозі біля каналу Каен, і бачив спалахи від гвинтівки снайпера в 100 ярдах попереду, лише через хвилину помітивши, що всі позаду нього попадали в пилюку. Коли Ловат знешкодив снайпера, він заграв знову. Він йшов на чолі роти, коли та проходила головною вулицею Бенувіля, і грав «Blue Bonnets over the Border», відмовившись бігти коли командир 6ї бригади командос наказав йому: волинщики ходять, коли грають.

Він перевів їх через два мости: один (пізніше перейменований на Пегасів міст) дзвенів та гримів, коли шрапнель вдаряла в металеві частини, інший був наскрізь прошитий кулями: «найдовший міст на якому мені доводилось грати». Ті два переходи привели до вдалої зустрічі з військами, що йшли попереду. Поки вони йшли, дізнався він пізніше, німецькі снайпери тримали його на прицілі, але не стріляли, з жалості до цього божевільного. Так говорили вони. Сам же містер Міллін знав, що не загине. Як він пересвідчився в хлопчачому бригадному оркестрі, і пізніше протягом своєї короткої армійської кар’єри, грати на волинці було надто приємною справою. І гра на волинці захищала його.

The Nut-Brown Maiden
Сама волинка виявилась не такою везучою – її пошкодило шрапнеллю, коли містер Міллін сховався в окопі. Він досі міг би грати на ній, але через чотири дні волинка отримала пряме влучання у дудку та бурдон*, коли він залишив її на траві, і це був кінець. “The Nut-Brown Maiden” була останньою мелодією, яку волинка виконала 6 червня 1945. Цю мелодію містер Міллін зіграв для маленької рудоволосої французської дівчинки, яка, разом з із родичами, що стояли позаду неї, попросила, щось зіграти, коли він проходив повз їхню ферму.

Пізніше, він віддав волинку в музей на Пегасовому мості, до якого часто навідувався, і інколи грав, під час своєї довгої і тихої післявоєнної кар’єри доглядальника в психіатричній лікарні, в Дауліш в Девоні. В один з таких візитів, коли він був у повному шотландському обмундируванні, з волинкою в руках, до нього підійшла жінка середнього віку, акуратно одягнута, з побляклим рудим волоссям і залишила світлий поцілунок пам’яті на його щоці.

* Частина волинки, яка забезпечує постійний звук в інструменті

Трохи про роботу чи "Мгновенно засосало под лодыжкой"

До сфери моїх професійних обов’язків входить читання та рецензування сценаріїв, які присилають до нашої студії. Переважна більшість – це сценарії ігрових картин різних форматів – від повнометражних фільмів, до серіалів і телевізійних фільмів, до циклу короткометражних стрічок. Інколи, трапляються дуже й дуже непогані сценарії (відсотків 5), інколи просто жахливі (інші 5 відсотків). Здебільшого ж – прислані сценарії можна спокійно помістити в проміжку між шедевром та графоманією, і розташувати їх за рівнем пристойності та готовності.
Читання «сирого» драматургічного матеріалу приводить до цікавих висновків, але пост «Роздуми редактора над сценарієм» чи невелика брошура «Критичні медитації над телемувіком» потребують більше часу ніж я можу наразі їм присвятити. Тому поки просто поділюсь невеличкою колекцію ляпів зібраних в сценаріях за останній місяць. Ляпи – це одна з не багатьох чеснот поганого чи посереднього (недописаного, неперевіреного, непродуманого) сценарію. Вони відволікають від роздумів, що б я зробив з автором якби побачив його зараз.
Не всі уривки однаково смішні, але трапляються справжні перлини файної словесності. Мені подобається історія Нори та Єгора, а також доля Магди. Втім, сподіваюсь, що кожен зможе знайти щось для себе.

**
"Она взбудоражено открывает глаза..."
**
"Мгновенно засосало под лодыжкой".
**
однажды Лиза понимает, что беременна.
**
Мужчина садится в машину и уезжает вдоль по улице.
**
"Обаятельный студент юрфака, даёт клятву на могиле матери, вернуть их родовое поместье" /события разворачиваются в наши дни./
**
Нора соблазняет Егора, затаскивает его в постель и он влюбляется в неё, окрылённый щенячьим восторгом, от нахлынувшего на него чувства
**
Спасибо за вопрос, господин Зачепиленко. У вас очень актуальный вопрос. Начну издали и по существу.
**
У Магды все чаще и чаще происходит переоценка ценностей, она начинает осознавать всю глубину своей вины перед дочерью и мужем. Ей очень хочется все вернуть вспять и зажить полноценной семьей. Чувствуя, что близится судный день, она просит медсестру позвонить мужу и попросить приехать попрощаться. Он приезжает с дочерью, они в шоке от увиденного, Магда все рассказывает Лизе. Дочь в ужасе убегает и 2 дня рыдает не переставая в своей комнате. Магду перевозят в дорогую клинику, но уже поздно. Она умирает через 2 дня одна в казенной палате. Лиза прощает непутевую мать, и усыпает всю дорогу к кладбищу чайными розами, теми, что так любила Магда.
**
Иннокентий начинает метаться из стороны в сторону
**
Что у меня за жизнь? Обычная жизнь богатой женщины… У которой есть все, кроме любви…
**
Рост примерно метр восемьдесят, телосложение среднее, походка немного угловатая…
**
Вас нашли на пустыре, в бессознательном состоянии, в костюме Деда Мороза, без документов, с пустой бутылкой водки в руках и стойким запахом перегара вокруг.
**
К Любе вновь приходит бывший, она случайно его убивает
**
Но жизнь утешает достойных – она встретит мужчину, который сможет разглядеть за маской ее настоящее лицо и сделает былью давно забытую сказку, которая казалась ей навсегда утраченной.
**
Когда Катя узнает Сашку, то болеет за него во все горло, раздражая Игоря. Это придает боксеру сил, и он выигрывает бой. Зрелищно – именно это от него и требуется.
**
Катя до сих пор замужем за Игорем. У них нет детей, так как девушка тайно пьет противозачаточные таблетки. Катя похожа на засохшую розу в золотой вазе. Теперь она хозяйка ресторана, но ей омерзителен этот бизнес, эта чертова жизнь. Поэтому каждый ее рабочий день начинается с бутылки. Да и заканчивается так же. Единственный человек, с кем можно поговорить по душам – ее Личный Водитель. Прекрасный работник и семьянин.
**
Сашка снимает квартиру и устраивается работать на стройку. Он много пьет, стал агрессивен и некультурен. С первой получки парень покупает на черном рынке пистолет. Он практически готов к мести. Однажды Сашка спасает Светку от изнасилования. Наркоманка вообще скололась и на себя не похожа. Они друг друга не узнают, и Сашка приглашает ее к себе, что бы выпить. Когда боксер понимает, кто перед ним, то готов разорвать Свету, и той с трудом удается сбежать, уйти от смерти.
**
И ничего не вышло у них из-за Михея, влюбившегося в Ингу и поставившего целью сгубить Ивана и поставить женщину в безвыходное положение, чтобы родила она ему – бесплодному - ребёнка.
**
Лечась у Травника, она изучает свойства трав и узнаёт секрет одной из них, которой можно извести Михея, используя его слабость к мармеладу и ежедневному бокалу вина.
**
Богатая, но выраженно дачная обстановка.
**
Труп Алексея висит на живописном фоне дикой речки и полуразрушенной церквушки на другом ее берегу.
**
ИВАН: Пойдём вечером в клуб? Потусуемся.
АЛЁНА: Слово-то какое выучил... (передразнивает) ... «потусуемся».
ИВАН: А чё? Будет реальный музон. Поколбасимся.
Алёна морщится от этих новомодных слов.
АЛЁНА: А давай лучше вечером сходим на речку, посмотрим на звёзды.


PS
Чутливий до політичних моментів читач, помітить, що всі наведені уривки написані російською. Втім, не варто поспішати з висновками. Це зовсім не значить, що україномовні сценаристи пишуть краще чи розумніше, чи те, що редактор навмисно вибрав лише російськомовні перли. Переважна більшість сценаріїв/синопсисів/заявок, які потрапляють до мене написані російською. Співвідношення приблизно 96 до 4. Певен, автори які пишуть українською мовою нічим не кращі і нічим не гірші за своїх російськописьменних колег. Просто вони присилають твори іншим редакторам.