вівторок, 10 вересня 2013 р.

On Drawing


By A. P. Herbert

IT is commonly said that everybody can sing in the bathroom; and this is true. Singing is very easy. Drawing, though, is much more difficult. I have devoted a good deal of time to Drawing, one way and another; I have to attend a great many committees and public meetings, and at such functions I find that Drawing is almost the only Art one can satisfactorily pursue during the speeches. One really cannot sing during the speeches; so as a rule I draw. I do not say that I am an expert yet, but after a few more meetings I calculate that I shall know Drawing as well as it can be known.
The first thing, of course, is to get on to a really good committee; and by a good committee I mean a committee that provides decent materials. An ordinary departmental committee is no use: generally they only give you a couple of pages of lined foolscap and no white blotting-paper, and very often the pencils are quite soft. White blotting-paper is essential. I know of no material the spoiling of which gives so much artistic pleasure—except perhaps snow. Indeed, if I was asked to choose between making pencil-marks on a sheet of white blotting-paper and making foot-marks on a sheet of white snow I should be in a thingummy.
Much the best committees from the point of view of material are committees about business which meet at business premises—shipping offices, for choice. One of the Pacific Lines has the best white blotting-paper I know; and the pencils there are a dream. I am sure the directors of that firm are Drawers; for they always give you two pencils, one hard for doing noses, and one soft for doing hair.
When you have selected your committee and the speeches are well away, the Drawing begins. Much the best thing to draw is a man. Not the chairman, or Lord Pommery Quint, or any member of the committee, but just A Man. Many novices make the mistake of selecting a subject for their Art before they begin; usually they select the chairman. And when they find it is more like Mr. Gladstone they are discouraged. If they had waited a little it could have been Mr. Gladstone officially.
As a rule I begin with the forehead and work down to the chin (Fig. 1).


When I have done the outline I put in the eye. This is one of the most difficult parts of Drawing; one is never quite sure where the eye goes. If, however, it is not a good eye, a useful tip is to give the man spectacles; this generally makes him a clergyman, but it helps the eye (Fig. 2).


Now you have to outline the rest of the head, and this is rather a gamble. Personally, I go in for strong heads (Fig. 3).





I am afraid it is not a strong neck; I expect he is an author, and is not well fed. But that is the worst of strong heads; they make it so difficult to join up the chin and the back of the neck.
The next thing to do is to put in the ear; and once you have done this the rest is easy. Ears are much more difficult than eyes (Fig. 4).



I hope that is right. It seems to me to be a little too far to the southward. But it is done now. And once you have put in the ear you can't go back; not unless you are on a very good committee which provides india-rubber as well as pencils.
Now I do the hair. Hair may either be very fuzzy or black, or lightish and thin. It depends chiefly on what sort of pencils are provided. For myself I prefer black hair, because then the parting shows up better (Fig. 5).

 
Until one draws hair one never realizes what large heads people have. Doing the hair takes the whole of a speech, usually, even one of the chairman's speeches.
This is not one of my best men; I am sure the ear is in the wrong place. And I am inclined to think he ought to have spectacles. Only then he would be a clergyman, and I have decided that he is Mr. Philip Gibbs at the age of twenty. So he must carry on with his eye as it is.
I find that all my best men face to the west; it is a curious thing. Sometimes I draw two men facing each other, but the one facing east is always a dud.
There, you see (Fig. 6)?



The one on the right is a Bolshevik; he has a low forehead and beetling brows—a most unpleasant man. Yet he has a powerful face. The one on the left was meant to be another Bolshevik, arguing with him. But he has turned out to be a lady, so I have had to give her a "bun." She is a lady solicitor; but I don't know how she came to be talking to the Bolshevik.
When you have learned how to do men, the only other things in Drawing are Perspective and Landscape.
PERSPECTIVE is great fun: the best thing to do is a long French road with telegraph poles (Fig. 7).







I have put in a fence as well.
LANDSCAPE is chiefly composed of hills and trees. Trees are the most amusing, especially fluffy trees.
Here is a Landscape (Fig. 8).


Somehow or other a man has got into this landscape; and, as luck would have it, it is Napoleon. Apart from this it is not a bad landscape.
But it takes a very long speech to get an ambitious piece of work like this through.
There is one other thing I ought to have said. Never attempt to draw a man front-face. It can't be done.

(taken from The Modern Essay, selected by Cristopher Morley, http://www.gutenberg.org/files/38280/38280-h/38280-h.htm#ON_DRAWING) 

четвер, 18 липня 2013 р.

Перегони


 
Тиждень тому надіслав свої малюнки до трьох редакцій дитячих журналів. Відповіли з одного, але попросили намалювати їх персонажів, щоб перевірити мою профпригодність. Ось такий малюнок з того вийшов. 
Не знаю чим завершиться історія, але досвід цікавий ) Давно я стільки не малював )

вівторок, 25 червня 2013 р.

Про поезію, настанови та дискретність часу.

“Допомагайте талантам, бо бездарі самі проб'ються”. Авторство цього виразу належить Леву Озерову, поету та перекладачу (серед іншого він переклав російською Тараса Шевченка, Павла Тичину, Максима Рильського). Ось як виглядає оригінальний фрагмент:

Не упиваясь словесами
Жизнь убеждает нас опять
Талантам надо помогать,
Бездарности пробьются сами.

За формою вираз нагадує афоризм, який з'явився в середині 18 століття. Філіп Стенхоп, граф Честерфілд, в одному з численних листів до сина написав “...take care of the minutes; for hours will take care of themselves” - “турбуйся про хвилини, бо години потурбуються про себе самі”. Можна припустити, що Озеров був знайомий з листами графа Честерфілда, і творчо переосмислив наведений шматочок.
Бо, власне, саме так зробив Честерфілд. Він згадує про свого друга, який казав “Піклуйся про пенси, фунти потурбуються про себе самі”. В листі до сина Честерфілд наголошує на необхідності правильно заповнювати свій час. “Немає такого малого проміжку часу, який не можна було б заповнити з користю — те чи інше може бути зроблено в цю мить”.
Через 150 років думку про значущість малих проміжків часу розвинув Редьярд Кіплінг. У вірші “If”, серед тринадцяти умов, яких треба дотриматись, аби стати справжньою людиною є наступна:

...If you can fill an unforgiving minute
With sixty seconds worth of distance run...

Кіплінг іде далі за Честерфілда і наполягає не витрачати даремно жодної секунди, що міститься у хвилині.
Невідомо, як буде розвиватись ця тема в майбутньому. Можливо, в майбутньому, поети знайдуть спосіб ввести у вірш слово “наносекунда”, і зроблять це так, щоб воно виглядало природно. Втім, гадаю, свобода у створенні метафор, буде обмежена спроможністю людини сприймати час. В будь якому разі, в перекладі Василя Стуса рекомендація Кіплінга виглядає більш реалістичною:

Коли ти знаєш ціну щохвилини, 
коли від неї геть усе береш, 
тоді я певен: ти єси людина 
і землю всю своєю назовеш. 

понеділок, 15 квітня 2013 р.

Девід Розвелл та довідник з англійської літератури

Довідникові видання – особливий вид літератури. Здебільшого їх читають через необхідність, а не для особистого задоволення. Англійська література від А до Z (A to Z of English Literature by David Rothwell) приємне виключення з цього правила.
Цей довідник особливий з трьох причин. По-перше, він складений людиною, яка дуже далека від академічного літературознавства. Девід Розвелл – вчитель інформатики з Брістоля, вже на пенсії. Крім цього довідника, Розвелл уклав збірку питань для вікторин у пабах та словник омонімів (обидві книги видані Wordsworth Editions).
По-друге, Англійська література від А до Z, на відміну від інших подібних видань не претендує на об’єктивність та нейтральність. Автор вже в передмові повідомляє читачів про своє ставлення до об’єктивності довідників. Більшість з них «прикидаються, що думки викладені в них - частина загальної істини. Коли Оксфрдський компаньйон по англійській літературі заявляє, що Монах, роман М.Г.Льюіса – «екстравагантна суміш надприродного, жахливого та непристойного» він не фіксує факт, а висловлює думку/погляд. Оксфордський компаньйон, і подібні видання подають це так, немов це - божествена істина. Це не так».

середа, 9 січня 2013 р.

Після Анни Карєніной

 
(Є спойлери, тому не радив би читати до фільму).
Цей фільм, не має жодного стосунку до Толстого. Так мені пояснили знаючі люди, які читали Анну Кареніну. На щастя, я не читав книги і отримав величезне задоволення від фільму. 
Фільм зняв британець Джо Райт, за сценарієм Тома Стоппарда британця чеського походження. І якщо ви хочете знайти тут загадкову російську душу - варто шукати в іншому місці. Тут є щось інше. 
Вронський просить Кареніну танцювати з ним, бо інакше, йому нема чого робити в "цій оперетці". І це - відповідь на німе питання глядачів, яке зароджується у них з перших хвилин картини і з кожним новим планом стає все більшим - "що в біса таке"?. 
Стіва на сцені голить слуга схожий на Свінні Тодда, величезні малюнки з листівок 19 століття прикрашають стіни кімнат, Кареніна виходить з іграшковий потяга, який несеться іграшковою залізницею, крізь іграшкові ліси, чорно-біла фотографія Червоної площі на тлі, покликана показати, що персонаж прибув в першопристольну, три десятки чиновників грюкають печатками, немов потрапили в фільм з трупи Ріверденса. Зрештою театральна зала і сцена, на якій відбуваються і бали, і засідання Думи, і перегони. Що це в біса таке?! Де Толстой?!
Це - оперетта. Де Толстой не знаю. Це не Толстой. Це те, як можна уявляти Толстого. 
І коли оперетта стає вже неймовірно надуманою (вальс Вронського і Кареніної) - вона зникає. Декорації, нестандартні монтажні переходи, трюки та витівки стають непомітними. Залишається історія, яка могла статись у Швеції, Франції, Італії, Австрії, Великобританії чи Північно-Американських Сполученних Штатах. Це вже не важливо. Бо костюми, пісня "Во поли береза стояла", червоні сорочки мають мало значення. 
Автори фільму не намагались зробити неможливе - зняти російську класику, як її б зняли росіяни. Чи так, як її б зняв Лев Миколайович. Зрештою, цього ніхто не зможе. Але вони могли зробити інше - розповісти історію жінки на ім'я Анна Кареніна. І, на мій смак, їм це вдалось. 
Дуже гарне кіно. 
А якщо хочете російської Анни Кареніної - будь ласка, подивіться, фільм Зархі. 

PS
Після фільму стало цікаво - а про що ж книга )

вівторок, 8 січня 2013 р.

Інспектор Ребус та інші книжки 2012 року


Кожного року, наприкінці грудня мене охоплює бажання написати про події, якими запам'ятався рік, що минає. Підбити підсумки, навести результати, згадати минуле, глянути у майбутнє. Здається, жодного разу я не втілював задум. Як всім добре відомо, в сезон виготовлення салатів та пакування подарунків немає часу на рефлексії. Звичайно, можна дезертувати і сховатись від поспіху у затишному місці, але, коли це вдається, то хочеться займатись чим завгодно але не згадками про минулий рік.
Втім, 2012 - був гарним роком, і мені хотілось би залишити про нього згадку. Нижче - огляд книг, які я почав і закінчив читати протягом минулого року.
(Назви книг наведено у тому вигляді, в якому вони зафіксовані на обкладинці).

Детективи про інспектора Джона Ребуса. (Ian Rankin. Knots and Crosses; Mortal Causes; Let it Bleed; Ressurection Men; Exit Music).

Інспектор Джон Ребус багато пє і курить, він не вміє працювати в команді, а обираючи між дедукцією та деструкцією, зазвичай, надає перевагу останній. То ж його життя не можна назвати легким. Але якщо всі ці недоліки допомагають розкривати злочини корумпованих політиків, брудних поліцейських, російських олігархів, ультраправих радикалів, та короля злочинного Едінбурга Джеральда МакКаферті, то Джон Ребус не бачить причин мінятись.

вівторок, 11 вересня 2012 р.

Про інтровертів.

Чудовий комікс! Позичено звідси http://img1.joyreactor.cc/pics/post/geek-story-guide-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%B4-177281.png. Публікую, аби не забути ) (сподіваюсь при натисканні на малюнок він збільшується і можна прочитати текст; якщо ні - переходьте за посиланням, бо воно того варте :))

четвер, 19 липня 2012 р.

Несподіваний Уінстон Черчілль. Молодість, про яку є що розповісти

(опубліковано на Історичній Правді)
У одної старої пані з роману Бредбері, була проблема з дітьми. Діти були певні, що пані з'явилась на світ одразу сімдесятирічною і відмовлялись вірити, що та колись була маленькою дівчинкою. Жодні докази, які надавала пані, не могли переконати дітей. Зрештою, пані визнала, що діти праві, і вона народилась вже старою.
Такі історії трапляються не тільки у романах. Нам важко уявити знайомих молодшими за той вік, в якому ми їх зустріли. Тільки якщо знайомі проявлять наполегливість, і покажуть нам свої фотоальбоми, ми не залишимось із враженням, ніби вони народились вже двадцяти-, тридцяти-, сорока-і-більше-річними.
Що ж стосується людей відомих але не знайомих, тут ця, і без того складна, справа стає майже неможливою. Навіть фотографії не є гарантією успіху, оскільки роздивляючись їх, все одно ловиш себе на думці, що діти та підлітки, зображені на них, не мають жодного відношення до “справжнього Чарльза Дарвіна”, “справжньої Маргарет Тетчер” чи “справжнього Джона Ленона”. “Хіба що трохи схожий. Але, якщо чесно — зовсім інша особа”.

пʼятниця, 13 липня 2012 р.

Ребуси )

В дитинстві дуже полюбляв ребуси. Роздивлятись, звичайно, бо розгадувати виходило не завжди. І от тепер, вирішив спробувати сам зробити. Ось що вийшло:
Ребус 1.
















Ребус 2.
















Якщо будуть ідеї - залишайте в коментарях )

середа, 11 липня 2012 р.

четвер, 14 червня 2012 р.

Ноель Галлахер та його High Flying Birds


(Трохи про концерт 13 червня). 
Коли ми з Дашею приїхали в залі було небагато людей. У мене виникла гірка думка, що концерта не буде. Або, що значно гірше, він відбудеться, але з сотнею людей в залі (включно з охороною). Але не пройшло і двадцяти хвилин, як в залі назбиралась пристойна кількість людей. Звичайно не стадіон, на яких Галлахерів бачити звичніше, але з врахуванням всіх інших обставин (місце проведення, невисоку популярність самого Ноеля) - це була пристойна кількість.
До того ж якби глядачів було більше, то я б не помітив Бориса Гребенщікова, який перед своїм виступом прийшов послухати трохи музики ) Ми бачили як БГ пройшов крізь зал та підійшов до охорони біля сцени. „БГ на розігріві? Чи може спільний виступ? Нісенітниці!” – подумав я, хоча інша частина мене, казала, що це було б цікаво. БГ, поговоривши з охороною повернувся в зал, та став за майданчиком звуко- та світло-техників. Він був „немногословен и прост”, в чорній куртці, чорних штанях, та сонцезахисних (помаранчевих?) окулярах. Оскільки на концерт прийшла свідома публіка вже за декілька хвилин біля БГ утворилась черга з бажаючих сфотографуватись та отримати автограф. Ваш покірний кореспондент не наважився підійти. Гадаю, Гребенщіков так би і простояв весь вечір роздаючи автографи, якби в залі нарешті не згасло світло і на сцену вийшли...

четвер, 3 травня 2012 р.

Портрет продавця в газеті або Втеча від стереотипів.

Назви на кшталт “Високе мистецтво продажу”, “57 (як варіант - 1001, 64, 8, 36,8) секретів успішних продаж”, “Стратегія продажів для самураїв” завжди викликали у мене напади роздратування та скепсису, незалежно від того, яким інформаційно-просвітницьким явищам вони належали. Ці напади були настільки серйозними, що завадили мені відвідати хоча б одну лекцію з теорії та практики продажів, чи прочитати принаймні 5 сторінок поспіль з однієї книги на цю тематику. Я переконаний, що такі назви – спосіб видати омріяно-бажане за дійсне, і чим романтичнішою є назва книги, тим беззмістовнішою є її суть. А також, що цей напрям у літератури є не дуже витонченим способом продажу повітря (води) в індустріальних масштабах. Продавець – нелегка професія, (одна з найважчих, на мій погляд) і ховати це за красивими назвами означає дурити себе та інших.
Ви скажете, що у будь-якій справі можна знайти романтику, і комерція не виключення, що автори намагаються допомогти своїм читатчам, що так само безвідповідально вчиняли критики Бродського і Пастернака, які ніколи не читали їх поезій, і взагалі, що я знаходжусь у полоні стереотипів. Напевно. Але я намагаюсь з цим боротись.
Саме тому, коли побачив в електронній розсилці Financial Times статтю під назвою “Портрет ідеального продавця” я клікнув на посилання. Дві чверті статті перешкод не виникало, я майже звільнився від упередженнь, аж раптом я перечепився через цей абзац:
„Jim Steele, Salesforce’s chief customer officer, cut his teeth as an IBM salesman. He represents traditional corporate America in the world of Silicon Valley and says that there is no magic to sales, whether you are in the souk, at IBM or at the apex of a modern tech company. But there are two absolute requirements, wherever you are: work hard and be a good listener. “What motivates salespeople is the thrill, the rush, the living on the edge, the idea that they’re going to close the big one. It’s a hero mentality.”
“Героїчна ментальність” продавця?!
”Життя на межі”?
О ні!
І стереотипи знову охопили мене )


пʼятниця, 23 березня 2012 р.

Розмова у аптеці. Підслухано власним вухом


Вчора трохи отруївся, і зранку почувався не дуже. Тож, дорогою на роботу вирішив зайти до аптеки - купити чогось, що покращить самопочуття та поверне ентузіазм та гарний настрій. Поки я чекав на ліки, до аптеки зайшов чоловік - середнього росту, середнього віку, але не такого вже середнього достатку, що підтверджувала охайна зачіска, шкіряна куртка, гарні черевики, та майже досконале за своєю круглістю, черевце.
Він покликав когось з персоналу, став біля вікна і набрав номер на мобільному телефоні. Напевно, абонент на тому кінці дроту (хоча, який дріт у мобільному зв'язку?) має проблеми із слухом, бо кругленький разів п'ять доволі голосно повторив "Слухай мене!". Коли ж він, нарешті, заволодів увагою співрозмовника, то сказав наступне: "Слухай, сюди, вася! Я - заступник районного прокурора! Ти поставиш всі машинки на місце! Завтра нові власники будуть *!?:%;№;:!* тебе в усі дірки, якщо за годину не буде грошей! Ти зрозумів?" Речення подані в хронологічному порядку, але заступник районного прокурора голосно повторив кожне з них декілька раз - очевидно, для того аби його співрозмовник Василь, що страждає на глухоту точно почув його.
Безумовно, це була суто ділова розмова, і всім цілком очевидно, що в ній не було натяку на здирництво, і лише недобросовісна людина може вбачати в цьому корупційні дії. Напевно, безімений заступник райпрокурора просто сумлінно виконував свій службовий обв'язок - нагадував про необхідність сплати штрафу чи пені до державної скарбниці і відчуття огиди після побаченого і почутого, пояснюється виключно вчорашнім отруєнням.