Про історії з життя

Як і сотні інших газет The Economist в кінці номера публікує некрологи. Коли я вперше зіткнувся з цим фактом, то вирішив, що буду пропускати розділ Obituary, так само як і розділ The world this week чи Finance and Economiсs. В цих розділах немає інформації, яка мене цікавить, до того ж від некрологу здебільшого чекаєш смутку та горя, а хто на таке погодиться з власної волі?

Але виявилось, що з некрологами в The Economist я помилився. Тобто, звичайно, там не має жартів, анекдотів таіронічних коментарів. Але там нема і трагічної і пафосної атмосфери, притоманної деяким з некрологів, які я читав. Останній матеріал номера – це спогад про людину, де наголос ставлять на її житті, а не на тому, що цієї людини вже нема - смерть згадують лише один раз у підзаголовку до некрологу. Ці тексти приємно читати по-перше тому, що вони гарно написані, (це можна зрозуміти навіть із моїм скромним знанням англійської) - кожного року The Economist випускає збірку Obituarіes окремим виданням. По-друге, вони додають human touch доволі стриманій в цьому плані газеті, яка не публікує авторських підписів до статей та дуже рідко включає в матеріали пряму мову.

Тижні три тому The Economist опублікував спогад про життя Білла Мілліна, якйи помер 17 серпня цього року. Коли я вперше прочитав текст у мене насправді пішли мурашки по шкірі. Можливо, така реакція частково пояснюється тим, що я читав статтю стоячи на протязі. Але, гадаю, основна причина, яка викликала той рудиментарний рефлекс, була власне історія містера Мілліна, точніше епізоду з його довгого життя. Вона сподобалась настільки, що я вирішив її перекласти. Розуміючи обмеженність власних перекладацьких талантів залишаю, посилання на статтю, щоб вона принесла задоволення не лише перекладачу, але й читачам.

Білл Міллін

Білл Міллін, волинщик, який грав під час висадки військ союзників в Нормандії, 6 червня 1944 року, помер 17 серпня у віці 88 років.

Будь-який розсудливий спостерігач подумав би, що Білл Міллін не мав зброї коли стрибав з човна біля Сворд Біч в Нормандії, 6 червня 1944. На відміну, від своїх товаришів, блідий двадцятиоднорічний солдат не тримав в руках гвинтівки. Звичайно, у повному шотландському однострої, в якому він був, він мав вірний скін ду, маленький кинджал, заправлений в правий гольф. Але невдовзі той опинився на глибині трьох футів під водою, коли містер Міллін брів до берега - стомлений солдат, який досі чув запах власного блювотиння від ночі проведеної у тісному човні на неспокійному морі, і чий кілт в крижаній воді розплився навколо, схожий на пачку балерини.

Та містер Міллін не був беззбройним, навпаки. Він тримав волинку; спочатку високо над головою (бо, якщо віскі корисне для міхів, то солона вода ні), а потім обгорнув її руками перед тим як заграти. За давньою традицією волинки визнавались знаряддям війни. Після великої поразки шотландців під Куллоденом в 1746, англійський суддя постановив, що волинщик є таким же солдатом, як і інші і його зброєю є музика. Ниючий пронизливий звук волинок під Соммою наводив страх на німців, які називали волинщиків у кілтах «леді з пекла». І цей же звук підіймав настрій і бойвий дух у своїх, Настільки, що коли містер Міллін грав 5 червня Коли війська відправились до Франції, через острів Увайт, а він стояв на буршприті, намагаючись втримати рівновагу над хвилями, що ставали все сильнішими, радісні оплески натовпу перекривали звук волинки навіть для нього самого

Гра на волинці була запланована як частина операції. Під час тренувань командос біля форту Вілльям, він подружився з лордом Ловатом, офіцером, який командував 1ю бригадою особливого призначення. Не те щоб вони мали багато спільного. Містер Міллін був невисокого росту, з широким нахабним обличчям, син поліцейського з Глазго; найяскравішим спогадом його дитинства було те, як він, один з «нещасних», спав на палубі, коли його родина 1925 року поверталась з Канади до Шотландії. Ловат був високим, довгов’язим, обурливо привабливим і романтичним, і мав замок, що височів над річкою в Бьюлі, біля Інвернесс. Він попросив містера Мілліна стати його персональним волинщиком: то була не феодальна, а воєнна угода. Міністерство війни в Лондоні на той час заборонило волинщикам брати участь у бойових діях, але містер Міллін та Лорд Ловат, як шотландці, спланували бунт. Ловат хотів, щоб в «найвеличнішому вторгненні в історії» дорогу прокладала волинка.

І тепер, коли вони висадились на Сворд Біч, Ловат, своїм тягучим голосом, віддавав накази: «Зіграй нам мелодію, волинщик». Містер Міллін вважав його божевільним виродком. Людина позаду нього, вистрибуючи з човна, отримала кулю в обличчя, і пішла на дно. Але Ловат цілком спокійно прогулювався під вогнем, одягнувши під мундир білий пулловер, на якому, нібито, було вишито монограму, тримаючи стару гвинтівку Вінчестера. Тож якщо Ловат був божевільним, подумав містер Маллін, він також може виставити себе на посміховисько, і заграв « Hielan’ Laddie». Ловат схвалив цей вибір піднявши вгору великий палець і попросив зіграти «The Road to the Isles». Містер Маллін спитав, напівжартома, чи слід йому ходити вперед і назад, як це зазвичай робили волинщики. «О, так. Це було б чудово».

Тож він тричі пройшов берегом моря. Він згадував, що від пострілів мінометів під його ногами тремтів пісок і тіла вбитих скатувались в прибій там, де він йшов. Залишок дня, щоразу як це було потрібно, він грав. Він грав військам, які просувались по дорозі біля каналу Каен, і бачив спалахи від гвинтівки снайпера в 100 ярдах попереду, лише через хвилину помітивши, що всі позаду нього попадали в пилюку. Коли Ловат знешкодив снайпера, він заграв знову. Він йшов на чолі роти, коли та проходила головною вулицею Бенувіля, і грав «Blue Bonnets over the Border», відмовившись бігти коли командир 6ї бригади командос наказав йому: волинщики ходять, коли грають.

Він перевів їх через два мости: один (пізніше перейменований на Пегасів міст) дзвенів та гримів, коли шрапнель вдаряла в металеві частини, інший був наскрізь прошитий кулями: «найдовший міст на якому мені доводилось грати». Ті два переходи привели до вдалої зустрічі з військами, що йшли попереду. Поки вони йшли, дізнався він пізніше, німецькі снайпери тримали його на прицілі, але не стріляли, з жалості до цього божевільного. Так говорили вони. Сам же містер Міллін знав, що не загине. Як він пересвідчився в хлопчачому бригадному оркестрі, і пізніше протягом своєї короткої армійської кар’єри, грати на волинці було надто приємною справою. І гра на волинці захищала його.

The Nut-Brown Maiden
Сама волинка виявилась не такою везучою – її пошкодило шрапнеллю, коли містер Міллін сховався в окопі. Він досі міг би грати на ній, але через чотири дні волинка отримала пряме влучання у дудку та бурдон*, коли він залишив її на траві, і це був кінець. “The Nut-Brown Maiden” була останньою мелодією, яку волинка виконала 6 червня 1945. Цю мелодію містер Міллін зіграв для маленької рудоволосої французської дівчинки, яка, разом з із родичами, що стояли позаду неї, попросила, щось зіграти, коли він проходив повз їхню ферму.

Пізніше, він віддав волинку в музей на Пегасовому мості, до якого часто навідувався, і інколи грав, під час своєї довгої і тихої післявоєнної кар’єри доглядальника в психіатричній лікарні, в Дауліш в Девоні. В один з таких візитів, коли він був у повному шотландському обмундируванні, з волинкою в руках, до нього підійшла жінка середнього віку, акуратно одягнута, з побляклим рудим волоссям і залишила світлий поцілунок пам’яті на його щоці.

* Частина волинки, яка забезпечує постійний звук в інструменті

Трохи про роботу чи "Мгновенно засосало под лодыжкой"

До сфери моїх професійних обов’язків входить читання та рецензування сценаріїв, які присилають до нашої студії. Переважна більшість – це сценарії ігрових картин різних форматів – від повнометражних фільмів, до серіалів і телевізійних фільмів, до циклу короткометражних стрічок. Інколи, трапляються дуже й дуже непогані сценарії (відсотків 5), інколи просто жахливі (інші 5 відсотків). Здебільшого ж – прислані сценарії можна спокійно помістити в проміжку між шедевром та графоманією, і розташувати їх за рівнем пристойності та готовності.
Читання «сирого» драматургічного матеріалу приводить до цікавих висновків, але пост «Роздуми редактора над сценарієм» чи невелика брошура «Критичні медитації над телемувіком» потребують більше часу ніж я можу наразі їм присвятити. Тому поки просто поділюсь невеличкою колекцію ляпів зібраних в сценаріях за останній місяць. Ляпи – це одна з не багатьох чеснот поганого чи посереднього (недописаного, неперевіреного, непродуманого) сценарію. Вони відволікають від роздумів, що б я зробив з автором якби побачив його зараз.
Не всі уривки однаково смішні, але трапляються справжні перлини файної словесності. Мені подобається історія Нори та Єгора, а також доля Магди. Втім, сподіваюсь, що кожен зможе знайти щось для себе.

**
"Она взбудоражено открывает глаза..."
**
"Мгновенно засосало под лодыжкой".
**
однажды Лиза понимает, что беременна.
**
Мужчина садится в машину и уезжает вдоль по улице.
**
"Обаятельный студент юрфака, даёт клятву на могиле матери, вернуть их родовое поместье" /события разворачиваются в наши дни./
**
Нора соблазняет Егора, затаскивает его в постель и он влюбляется в неё, окрылённый щенячьим восторгом, от нахлынувшего на него чувства
**
Спасибо за вопрос, господин Зачепиленко. У вас очень актуальный вопрос. Начну издали и по существу.
**
У Магды все чаще и чаще происходит переоценка ценностей, она начинает осознавать всю глубину своей вины перед дочерью и мужем. Ей очень хочется все вернуть вспять и зажить полноценной семьей. Чувствуя, что близится судный день, она просит медсестру позвонить мужу и попросить приехать попрощаться. Он приезжает с дочерью, они в шоке от увиденного, Магда все рассказывает Лизе. Дочь в ужасе убегает и 2 дня рыдает не переставая в своей комнате. Магду перевозят в дорогую клинику, но уже поздно. Она умирает через 2 дня одна в казенной палате. Лиза прощает непутевую мать, и усыпает всю дорогу к кладбищу чайными розами, теми, что так любила Магда.
**
Иннокентий начинает метаться из стороны в сторону
**
Что у меня за жизнь? Обычная жизнь богатой женщины… У которой есть все, кроме любви…
**
Рост примерно метр восемьдесят, телосложение среднее, походка немного угловатая…
**
Вас нашли на пустыре, в бессознательном состоянии, в костюме Деда Мороза, без документов, с пустой бутылкой водки в руках и стойким запахом перегара вокруг.
**
К Любе вновь приходит бывший, она случайно его убивает
**
Но жизнь утешает достойных – она встретит мужчину, который сможет разглядеть за маской ее настоящее лицо и сделает былью давно забытую сказку, которая казалась ей навсегда утраченной.
**
Когда Катя узнает Сашку, то болеет за него во все горло, раздражая Игоря. Это придает боксеру сил, и он выигрывает бой. Зрелищно – именно это от него и требуется.
**
Катя до сих пор замужем за Игорем. У них нет детей, так как девушка тайно пьет противозачаточные таблетки. Катя похожа на засохшую розу в золотой вазе. Теперь она хозяйка ресторана, но ей омерзителен этот бизнес, эта чертова жизнь. Поэтому каждый ее рабочий день начинается с бутылки. Да и заканчивается так же. Единственный человек, с кем можно поговорить по душам – ее Личный Водитель. Прекрасный работник и семьянин.
**
Сашка снимает квартиру и устраивается работать на стройку. Он много пьет, стал агрессивен и некультурен. С первой получки парень покупает на черном рынке пистолет. Он практически готов к мести. Однажды Сашка спасает Светку от изнасилования. Наркоманка вообще скололась и на себя не похожа. Они друг друга не узнают, и Сашка приглашает ее к себе, что бы выпить. Когда боксер понимает, кто перед ним, то готов разорвать Свету, и той с трудом удается сбежать, уйти от смерти.
**
И ничего не вышло у них из-за Михея, влюбившегося в Ингу и поставившего целью сгубить Ивана и поставить женщину в безвыходное положение, чтобы родила она ему – бесплодному - ребёнка.
**
Лечась у Травника, она изучает свойства трав и узнаёт секрет одной из них, которой можно извести Михея, используя его слабость к мармеладу и ежедневному бокалу вина.
**
Богатая, но выраженно дачная обстановка.
**
Труп Алексея висит на живописном фоне дикой речки и полуразрушенной церквушки на другом ее берегу.
**
ИВАН: Пойдём вечером в клуб? Потусуемся.
АЛЁНА: Слово-то какое выучил... (передразнивает) ... «потусуемся».
ИВАН: А чё? Будет реальный музон. Поколбасимся.
Алёна морщится от этих новомодных слов.
АЛЁНА: А давай лучше вечером сходим на речку, посмотрим на звёзды.


PS
Чутливий до політичних моментів читач, помітить, що всі наведені уривки написані російською. Втім, не варто поспішати з висновками. Це зовсім не значить, що україномовні сценаристи пишуть краще чи розумніше, чи те, що редактор навмисно вибрав лише російськомовні перли. Переважна більшість сценаріїв/синопсисів/заявок, які потрапляють до мене написані російською. Співвідношення приблизно 96 до 4. Певен, автори які пишуть українською мовою нічим не кращі і нічим не гірші за своїх російськописьменних колег. Просто вони присилають твори іншим редакторам.