Роздуми на полях цитатника

Залишати чужі цитати (вірші не враховуються) в блозі - не дуже. Але Різдво і все таке, то ж вирішив зробити собі такий подарунок. Знайшов це в роботі Д.Б.Прістлі "В мене був час". Може нічого надзвичайного, але мені дуже сподобалось...(навожу мовою перекладу :))
"Наверное, как я уже намекал, лучше не быть писателем, но если ты должен им быть - тогда пиши. Ты чувсвтвуешь вялость, голова раскалывается, никто тебя не любит - пиши. Все напрасно, это знаменитое вдохновение никогда не придет - пиши. Если ты великий гений, ты изобретешь свои правила, но если нет - а есть основания опасаться, что это именно так, - тогда иди к столу, какое бы ни было у тебя настроение, прими золодный вызов бумаги и пиши. Рано или поздно муза тебя оценит и вознаградит твою преданность. Но если то, что я говорю, кажется тебе вздором, никогда не пытайся зарабатывать пером на кусок хлеба. Найди себе другое поприще и берись за работу, предварительно убедившись, что она гарантирует хорошую пенсию".

Ліки від пам'яті.

(В продовження попереднього посту)
Зовсім не факт, що this time next year я пам'ятатиму ім'я Ірини Жиленко. Цілком можливо, що листок на якому записані її вірші непомітно зникне в Країну вічного полювання. Тож, про всяк випадок, я вирішив залишити вірші тут.
Звичайно ж, я не пам'ятаю, назв поезій. Тому, поки вони залишаються під номерами. Якщо хтось знає точні назви - буду вдячний за допомогу (навіть, якщо вона прийде пізніше, ніж я забіжу в бібліотеку :)).
(Ліворуч - портрет Ірини Жиленко, якщо хтось не здогадався :))


1.
Похмура осінь. Дощ як мур.
Погодка дуже підходяща,
Для сну пігулок і мікстур,
А більш нінащо...
Ну хіба що
Для швендення туди сюди -
З кутка в куток...
То позіхнути,
То вимкнуть лампу, то вмикнути,
Присісти, книгу розгорнути,
Щось прочитать вряди-годи
Чи й задрімать...
Не осуди
Мене, моє життя летюче,
Не я ж твоя - а ти - моє,
А яйця курку хай не учать.
Та і не часто в нашій бучі
такі деньки у мене є.
Що вдієш? Це така пора.
Душа моя в анабіозі
Щасливо спить і вірш про осінь
Дріма на кінчику пера...
Моя родина вся в розльоті:
Ті в школі,
інші на роботі.
Мовчить, на щастя, телефон.
А я - хоч це і неподобство -
блаженствую собі в неробстві
і задоволена як слон.
Пардон, поезіє, пардон!
Поспи і ти.
Тут на канапі,
Між мною та рудим щеням
Ми завдамо такого храпу
Що сам Морфей позаздрить нам.
Заснем в теплі оранжерейнім,
А завтра знов (не впервину)
У римах, ямбах чи хореях,
Бо інших розмірів не втну,
Я розтрублю на цілий всесвіт
Про те, як взявши бюлетень,
Одна недуга поетеса
Проспала цілий божий день.


2.
Той рік знаменний був активністю світил,
Кожухоманією, дефіцитом кави
Та самогубством венеційського бокала -
О як я плакала над прахом золотим!
В кафе "Фіалка" їла я котлети.
Там запах не фіалок, а капуст.
В той рік загрозливо плодилися поети -
Не брав ні хлороформ їх, ані дуст.
"Не на добро... І що то за прикмета? -
Питався дід мій - Може на війну?
На глад? На мор? А може на комету?..."
А я сказала: "Певно на весну...
То явище сезонне, не смутись..."
Але за легковажне верхоглядство
Була покарана. Бо містом прокативсь
Циганські вітер конокрадства.
То тут, то там украдено Пегаса.
Заїжджено. Прокручено на фарш.
Сусідчення у підготовчим класі
Сидить як докір
Як на мене шарж
Над зошитом в клітинку і похмуро
Уже римує "Тьотя Шура - дура".
І раптом
оголошення
Нещастя!
На Львівській площі в скверику лежить
Крилатий коник голубої масті
Іще живий, але йому не жить.
Порушники ж розбіглися безслідно.
Та перехожі бачили усіх.

(Нотатка. Якщо Ви є власником, або представником власника авторських прав на опубліковані тексти і вважаєте, що публікації віршів завдає Вам шкоди - будь-ласка, зв'яжіться зі мною).

Про пам’ять, інтернет та книги.

Вчора знайшов вірші, які давно виписав з бібліотечної книжки, бо дуже сподобались. Перечитав - вірші подобаються досі, але скільки не намагався - не міг згадати прізвище автора. Важливі подробиці пам’ятаю - поетеса, лауреат Шевченківської премії, імя, здається, не дуже складне, а книжка стояла на полицях від А до М, така синенька… Але скласти значущі деталі, так, щоб вийшло імя та прізвище - не виходить.
Здавалось би, “Гугл в поміч!” - дві хвилини, три кліки і місію виконано. Ну, може не так швидко, подумав я, коли пошук за першим рядком одного з віршів не дав результатів. Але Гугл не підхопив і початок другого вірша. І перші чотири рядки з обох віршів… За годину я перевірив авторів, представлених на чотирьох порталах української поезії, переглянув список членів Спілки Письменників та реєстр шевченківських лауреатів від дня її заснування… Ні фіга... Зрештою, я здався. Інколи треба визнавати поразку. Повернув крісло спинкою до комп’ютера, передом до шафи, і, без надії, взяв з полиці останній том "Антології української поезії". На сьомій сторінці Змісту я побачив Ірину Жиленко.
Кажете, Інтернет може замінити книгу? Сумніваюсь.
(До речі, що краще приймати для покращення пам’яті?)

Exit Through The Gift Shop by Banksy

Сьогодні подивився фільм Exit Through The Gift Shop. Шикарний документальний фільм від Banksy. Так, від того самого Banksy, який малює на стінах щурів, поліцейських, які цілуються, та коханця-невдаху. Дивитись - обов'язково! І через те, що це Banksy, і просто тому що це класний фільм. Особливо рекомендую перед/під час/після відвідин будь-якої виставки сучасного мистецтва

Як це написано. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”.

Вступ, який можна сміливо пропустити, бо тут автор багато пояснює та вибачається.

Десь тиждень тому на вулицях осіннього Києва з’явились перші постери до фільму “Гаррі Поттер та смертельні реліквії”. Сказати, що від цього видовища очі мої наповнились сльозами радості, а вуста прошепотіли “Нарешті! Дочекався…”. - це безсоромне перебільшення. Втім, цілком точно, що настрій через очікуваний фільм у мене покращився. Бо я люблю книги про Гаррі Поттера. І фільми також.

Визнаю, знадобилось трохи часу, аби я зрозумів, що особливого в хлопці, що вижив. Та час в такій справі значить небагато. Литовці кажуть: “Так, ми були останніми, хто прийняв християнство, але ми будемо останніми, хто від нього відмовиться”. Зі мною сталось майже те саме. Тобто, щирим ідіотизмом з мого боку, було б проводити паралелі між релігійним вибором цілого народу і власними, доволі звичайними, літературними уподобаннями. Можливо, я займусь цим пізніше, оточений любов’ю онуків та піклуванням доглядальниць. Але зараз… Зараз, я просто відчуваю, що може був останнім, хто захопився книгами про хлопця чарівника, але точно буду останнім, хто відмовиться від задоволення в черговий раз перечитати книги про Гаррі Поттера.

Перед прем’єрою я вирішив перечитати сам роман. По-перше, хотілось освіжити пам’ять, щоб під часу сеансу, голосним шепотом повідомляти сусідам “А в книзі написано…” . По-друге, було цікаво, як написані книги Роулінг, і чергова перечитка давала шанс розібратись у внутрішньому механізмі роману. Я і раніше намагався читати книгу уважно, - ставлячи до тексту питання “для чого?”, “що дає ця деталь?”, підкреслюючи рядки, залишаючи примітки на полях і таке інше. Але жодного разу мені не вдалось підтримати критичний настрій достатньо довго, для того, щоб справа завершилась якимись артикульованими узагальненнями. Про олівець та розумні питання я забував вже на третій сторінці і знову, вкотре, занурювався в пригоди Гаррі Поттера, Герміони Грейнджер, Рона Візлі та всіх, всіх, всіх..

І цього разу сталось би так само, і декілька цікавих технічних штук, які я встиг знайти в романі Роулінг, залишились би незафіксованими. Та я обмовився про них Володимиру Пузію, автору курсу “Творча майстерня письменника”, який він викладає в “Розумній ресторації” (Обдуманий рекламний текст про курс і заклад загалом я опублікую в одному з наступних постів. А поки, скажу, що для мене “Майстерня” стала найбільшою подією цього року. Давно кортіло прослухати курс з писемницької справи, і мені шалено пощастило потрапити до “Розумної ресторації” в потрібний час. Курс, в якому розглядаються як теоретичні, так і практичні питання роботи письменника цікавий сам по собі. А коли його читає письменник, який любить свою справу, заняття стають просто захоплюючими). Володимир запропонував мені зробити невелику доповідь про роман “Гаррі Поттер і Смертельні реліквії” для слухачів майстерні. Власне, ця домовленість і допомогла довести нотатки до кінця. Маю подякувати Володимиру і моїм колегам-слухачам за те, що вислухали все до кінця.

Ось майже і все зі вступом. На сам кінець залишились зауваження формального характеру. Нотатки були зроблені з тексту роману “Гаррі Поттер і смертельні реліквії” Дж.К.Роулінг, виданого видавництвом “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, у перекладі Віктора Морозова, за редакцією Олекси Негребецького та Івана Малковича. Оскільки , будь-яке поширення тексту роману , або його частин, без згоди видавництва заборонено, а звертатись до “А-ба-ба-га-ла-ма-ги” було ліньки, подальші нотатки не містять цитат. Якщо вам стане цікаво, думаю, ви можете перечитати роман і самостійно вирішити, чи мають ці нотатки хоч якесь відношення до останньої книги поттеріани.

1. Оповідач

Оповідач асоціює себе (насправді "об’єднує", але "асоціює" звучить розумніше) з Гаррі Поттером, він постійно знаходиться за плечем у головного героя. За виключенням декількох розділів в усій серії, про які згадаємо пізніше, автор знаходиться разом з Гаррі. Ми знаємо, що робив Гаррі, як почувався, що відчував, що думав. Про почуття, думки інших персонажів ми дізнаємося із зовнішніх проявів - їхнього вигляду, тону голосу, того, що доступне сторонньому спостерігачу (Гаррі). Чогось схожого “і тоді Герміона подумала “А було б непогано створити багатозільну настійку з трьох складових, замість семи десяти чотирьох” ми не знайдемо. Оповідач не знає, що думають інші персонажі. Власне, всі сім книг могли б бути написані самим Поттером, дорослішим та трохи екстравагантним (бо як інакше пояснити, для чого йому писати книгу про себе від третьої особи).

У семи книгах поттеріани зустрічаються розділи, в яких сам Гаррі не присутній (наприклад 1-й розділ четвертої книги, 1-й та 2-й розділи шостої та 1-й розділ сьомої книг). Втім, у четвертій та шостій книгах, оповідач все одно асоціюється з одним з персонажів - Френком Брайсом в Келиху Вогню, чи з премєр-міністром Великобританії у Напівкровному принці. Ми бачимо і чуємо, те, що знають вони, нам відомі їх відчуття та почуття - те ж саме, що і з Гаррі Поттером. Але правила гарні лише тим, що у них бувають виключення.

Існують розділи, де оповідач не асоціюється з жодним персонажем, є реєстратором подій, зовнішніх реакцій і не знає анічогісеньки про внутрішній світ хоча б одного з діючих у розділі персонажів. Чому так? Тут я встулю на хливкий грунт гіпотез, перевірити які можна лише під час особистої бесіди з Джоан Роулінг. На мою думку, це пов’язано з тим, що в “репортерських” розділах, центральним персонажем (таким, без якого розділ розвалюється), є професор Северус Снейп - шоста книга, 2-й розділ, “Прядильний кінець”) і сьома книга, 1-й розділ, “Сходження Темного Лорда”. Може, відсутність опису переживань/думок/почуттів в цих розділах пов’язана з тим, що Снейп - майстер блокології? Відсутність емоційної складової підкреслює холодність, відлюдкуватість професора Снейпа. Якщо ж уявити, що оповідач асоціює себе з професором Снейпом (що сумнівно), то виходить, що навіть оповідач не може проникнути в думки і почуття Снейпа, і вимушений вдовільнитись тим, що бачить та чує професор .

2. Сюжетні лінії та технічні персонажі.

В романі є три головні сюжетні лінії: - боротьба Гаррі з Волдемортом і пошук горокраксів, історія загадкового минулого Альбуса Дамблдора та смертельні реліквії, і не менше шести допоміжних ліній. Кожна сюжетна лінія має свою зав’язку, кульмінацію та розв’язку. Для того, аби розвивати сюжет, головних героїв (Герміони, Гаррі та Рона), а також персонажів другого плану, не досить. Звичайно другопланові персонажі можуть видавати інформацію потрібну для розвитку сюжету, але їх головна роль (функція) полягає в іншому - Гаррі має з ними стосунки - він закоханий у Джинні Візлі, товаришує з близнятами Візлі, ненавидить Волдеморта, не сприймає Снейпа, любить Дамблдора, поважає професорку Міневру Макгонагел етс…). Щоб історія рухалась, Роулінг вводить технічних персонажів, головна функція яких полягає в тому, щоб “додавати” необхідну інформацію.

Тітонька Мюрріель виникає на весіллі Білла Візлі та Флер де ла Кур, аби просунути історії “Дамблдорова молодість” та “Горокракси”. Крічер потрібен для розповіді про “Горокракси”, Ксенофілій Лавгуд та Олівандер - для лінії “Смертельні реліквії”, Еберфорс з “Кабанячої голови” - для “Дамблдорової молодості”. Але розкидуватись персонажами, забуваючи про них, коли вони виконали свою функцію, - неприпустима розкіш. Техперсонажі можуть стати учасниками подій в інших сюжетних лініях. Тітонька Мюрріель бере участь у сюжетній лінії “Горокраскси”, Еберефорс є дійовою особою в “Боротьбі з Волдемортом”. Окрім того, навіть якщо їм не вдається взяти участь у подіях однієї з головних сюжетних ліній, вони можуть долучитися до менших - Віктора Крум рухає лінію “Смертельні реліквії”, і його поява допомагає лінії “Рон та Герміона“.

3. Розділи та сцени.

В кожному розділі відбувається декілька подій-сцен, кожна з яких працює на певну сюжетну лінію. Тут нема чого розповідати, бо інформація про сцену загальновідома - сцена визначається єдністю події, часу, та місця (втім, це не обов’язковий атрибут - у випадку перегонів місце може змінюватись, а подія залишається тією самою). Між сценами стоять зв’язки (обсягом не більше одного абзацу), які полегшують перехід від однієї сцени до іншої. У останній третині книги зв’язки між сценами починають зникати, аби не заважати темпу оповідання..

4. Абзаци та речення.

Елементарною одиницею сцени є абзац (Людей мого віку вчили, що речення - це фрагмент тексту, який висловлює завершену думку. В англійській літературі трохи інший погляд на спосіб вираження думок та поглядів на письмі - в реченні можна висловити твердження, питання, побажання, вигук, а для думки, або погляду потрібен абзац).

Побудова абзацу в романі залежить від позиції оповідача. Описові речення, з яких складаються абзаци, можна розділити наступним чином:.
- що відбувається навколо (опис сцени, дії інших персонажів);
- що робить Гаррі (його дії, що він бачить, чує);
- що відбувається всередині Гаррі (його почуття та переживання).

Я не буду детально зупинятись на діалогах та внутрішній мові головного героя. Зазначу лише ось що. Окрім виділеної лапками внутрішньої мови Гаррі (“Снейп - придурок”, - подумав Гаррі) існують ще роздуми/переживання не виділені на письмі, але які коментують події так, як би це зробив Гаррі, а не хтось інший. Напевно, це зроблено для більшого “зрощування” оповідача і Гаррі Поттера, і посилення емоційного зв’язку між читачем та головним героєм.

Рідко можна зустріти абзац, який складається з описових речень лише одного типу. Як правило, абзац містить речення двох або трьох типів. “Дії Гаррі - події навколо - дії Гаррі” або “переживання Гаррі - дії Гаррі - події навколо - дії Гаррі”. Чергування речень різного типу дає читачу більшу картину того, що відбувається в сцені, задає ритм тексту. Але чергування речень відбувається не за абстрактними пат тернами, а за художньою доцільністю що запобігає монотонності оповіді).

Слід звернути увагу на те, що речення, здебільшого мають одного головного героя (підмет - ?). Складних речень на кшталт “Снейп посміхнувся і Гаррі пішов геть” - дуже мало. Переважно, кожне речення має один підмет - це допомагає читачу зберегти увагу на тому, що відбувається, на описі.

Ancient Mesopotamia gets a voice

Ancient Mesopotamia gets a voice: "

LANGUAGE HAT points to the most useless thing you'll love today (if you're reading this blog, we're assuming you're chuffed by this kind of thing): Akkadian texts read aloud by expert scholars.   Just what you've been looking for: the epic of Gilgamesh, Hammurabi's code and more, in the original language, now in convenient audio form!  Click, close your eyes and imagine ancient Babylon. Fascinating. How can you not love the internet?

"

І знову про повітрянні кульки

"Лизенок"?

Бесіда

Nevermore

Чекаючи на зелений

Про історії з життя

Як і сотні інших газет The Economist в кінці номера публікує некрологи. Коли я вперше зіткнувся з цим фактом, то вирішив, що буду пропускати розділ Obituary, так само як і розділ The world this week чи Finance and Economiсs. В цих розділах немає інформації, яка мене цікавить, до того ж від некрологу здебільшого чекаєш смутку та горя, а хто на таке погодиться з власної волі?

Але виявилось, що з некрологами в The Economist я помилився. Тобто, звичайно, там не має жартів, анекдотів таіронічних коментарів. Але там нема і трагічної і пафосної атмосфери, притоманної деяким з некрологів, які я читав. Останній матеріал номера – це спогад про людину, де наголос ставлять на її житті, а не на тому, що цієї людини вже нема - смерть згадують лише один раз у підзаголовку до некрологу. Ці тексти приємно читати по-перше тому, що вони гарно написані, (це можна зрозуміти навіть із моїм скромним знанням англійської) - кожного року The Economist випускає збірку Obituarіes окремим виданням. По-друге, вони додають human touch доволі стриманій в цьому плані газеті, яка не публікує авторських підписів до статей та дуже рідко включає в матеріали пряму мову.

Тижні три тому The Economist опублікував спогад про життя Білла Мілліна, якйи помер 17 серпня цього року. Коли я вперше прочитав текст у мене насправді пішли мурашки по шкірі. Можливо, така реакція частково пояснюється тим, що я читав статтю стоячи на протязі. Але, гадаю, основна причина, яка викликала той рудиментарний рефлекс, була власне історія містера Мілліна, точніше епізоду з його довгого життя. Вона сподобалась настільки, що я вирішив її перекласти. Розуміючи обмеженність власних перекладацьких талантів залишаю, посилання на статтю, щоб вона принесла задоволення не лише перекладачу, але й читачам.

Білл Міллін

Білл Міллін, волинщик, який грав під час висадки військ союзників в Нормандії, 6 червня 1944 року, помер 17 серпня у віці 88 років.

Будь-який розсудливий спостерігач подумав би, що Білл Міллін не мав зброї коли стрибав з човна біля Сворд Біч в Нормандії, 6 червня 1944. На відміну, від своїх товаришів, блідий двадцятиоднорічний солдат не тримав в руках гвинтівки. Звичайно, у повному шотландському однострої, в якому він був, він мав вірний скін ду, маленький кинджал, заправлений в правий гольф. Але невдовзі той опинився на глибині трьох футів під водою, коли містер Міллін брів до берега - стомлений солдат, який досі чув запах власного блювотиння від ночі проведеної у тісному човні на неспокійному морі, і чий кілт в крижаній воді розплився навколо, схожий на пачку балерини.

Та містер Міллін не був беззбройним, навпаки. Він тримав волинку; спочатку високо над головою (бо, якщо віскі корисне для міхів, то солона вода ні), а потім обгорнув її руками перед тим як заграти. За давньою традицією волинки визнавались знаряддям війни. Після великої поразки шотландців під Куллоденом в 1746, англійський суддя постановив, що волинщик є таким же солдатом, як і інші і його зброєю є музика. Ниючий пронизливий звук волинок під Соммою наводив страх на німців, які називали волинщиків у кілтах «леді з пекла». І цей же звук підіймав настрій і бойвий дух у своїх, Настільки, що коли містер Міллін грав 5 червня Коли війська відправились до Франції, через острів Увайт, а він стояв на буршприті, намагаючись втримати рівновагу над хвилями, що ставали все сильнішими, радісні оплески натовпу перекривали звук волинки навіть для нього самого

Гра на волинці була запланована як частина операції. Під час тренувань командос біля форту Вілльям, він подружився з лордом Ловатом, офіцером, який командував 1ю бригадою особливого призначення. Не те щоб вони мали багато спільного. Містер Міллін був невисокого росту, з широким нахабним обличчям, син поліцейського з Глазго; найяскравішим спогадом його дитинства було те, як він, один з «нещасних», спав на палубі, коли його родина 1925 року поверталась з Канади до Шотландії. Ловат був високим, довгов’язим, обурливо привабливим і романтичним, і мав замок, що височів над річкою в Бьюлі, біля Інвернесс. Він попросив містера Мілліна стати його персональним волинщиком: то була не феодальна, а воєнна угода. Міністерство війни в Лондоні на той час заборонило волинщикам брати участь у бойових діях, але містер Міллін та Лорд Ловат, як шотландці, спланували бунт. Ловат хотів, щоб в «найвеличнішому вторгненні в історії» дорогу прокладала волинка.

І тепер, коли вони висадились на Сворд Біч, Ловат, своїм тягучим голосом, віддавав накази: «Зіграй нам мелодію, волинщик». Містер Міллін вважав його божевільним виродком. Людина позаду нього, вистрибуючи з човна, отримала кулю в обличчя, і пішла на дно. Але Ловат цілком спокійно прогулювався під вогнем, одягнувши під мундир білий пулловер, на якому, нібито, було вишито монограму, тримаючи стару гвинтівку Вінчестера. Тож якщо Ловат був божевільним, подумав містер Маллін, він також може виставити себе на посміховисько, і заграв « Hielan’ Laddie». Ловат схвалив цей вибір піднявши вгору великий палець і попросив зіграти «The Road to the Isles». Містер Маллін спитав, напівжартома, чи слід йому ходити вперед і назад, як це зазвичай робили волинщики. «О, так. Це було б чудово».

Тож він тричі пройшов берегом моря. Він згадував, що від пострілів мінометів під його ногами тремтів пісок і тіла вбитих скатувались в прибій там, де він йшов. Залишок дня, щоразу як це було потрібно, він грав. Він грав військам, які просувались по дорозі біля каналу Каен, і бачив спалахи від гвинтівки снайпера в 100 ярдах попереду, лише через хвилину помітивши, що всі позаду нього попадали в пилюку. Коли Ловат знешкодив снайпера, він заграв знову. Він йшов на чолі роти, коли та проходила головною вулицею Бенувіля, і грав «Blue Bonnets over the Border», відмовившись бігти коли командир 6ї бригади командос наказав йому: волинщики ходять, коли грають.

Він перевів їх через два мости: один (пізніше перейменований на Пегасів міст) дзвенів та гримів, коли шрапнель вдаряла в металеві частини, інший був наскрізь прошитий кулями: «найдовший міст на якому мені доводилось грати». Ті два переходи привели до вдалої зустрічі з військами, що йшли попереду. Поки вони йшли, дізнався він пізніше, німецькі снайпери тримали його на прицілі, але не стріляли, з жалості до цього божевільного. Так говорили вони. Сам же містер Міллін знав, що не загине. Як він пересвідчився в хлопчачому бригадному оркестрі, і пізніше протягом своєї короткої армійської кар’єри, грати на волинці було надто приємною справою. І гра на волинці захищала його.

The Nut-Brown Maiden
Сама волинка виявилась не такою везучою – її пошкодило шрапнеллю, коли містер Міллін сховався в окопі. Він досі міг би грати на ній, але через чотири дні волинка отримала пряме влучання у дудку та бурдон*, коли він залишив її на траві, і це був кінець. “The Nut-Brown Maiden” була останньою мелодією, яку волинка виконала 6 червня 1945. Цю мелодію містер Міллін зіграв для маленької рудоволосої французської дівчинки, яка, разом з із родичами, що стояли позаду неї, попросила, щось зіграти, коли він проходив повз їхню ферму.

Пізніше, він віддав волинку в музей на Пегасовому мості, до якого часто навідувався, і інколи грав, під час своєї довгої і тихої післявоєнної кар’єри доглядальника в психіатричній лікарні, в Дауліш в Девоні. В один з таких візитів, коли він був у повному шотландському обмундируванні, з волинкою в руках, до нього підійшла жінка середнього віку, акуратно одягнута, з побляклим рудим волоссям і залишила світлий поцілунок пам’яті на його щоці.

* Частина волинки, яка забезпечує постійний звук в інструменті

Трохи про роботу чи "Мгновенно засосало под лодыжкой"

До сфери моїх професійних обов’язків входить читання та рецензування сценаріїв, які присилають до нашої студії. Переважна більшість – це сценарії ігрових картин різних форматів – від повнометражних фільмів, до серіалів і телевізійних фільмів, до циклу короткометражних стрічок. Інколи, трапляються дуже й дуже непогані сценарії (відсотків 5), інколи просто жахливі (інші 5 відсотків). Здебільшого ж – прислані сценарії можна спокійно помістити в проміжку між шедевром та графоманією, і розташувати їх за рівнем пристойності та готовності.
Читання «сирого» драматургічного матеріалу приводить до цікавих висновків, але пост «Роздуми редактора над сценарієм» чи невелика брошура «Критичні медитації над телемувіком» потребують більше часу ніж я можу наразі їм присвятити. Тому поки просто поділюсь невеличкою колекцію ляпів зібраних в сценаріях за останній місяць. Ляпи – це одна з не багатьох чеснот поганого чи посереднього (недописаного, неперевіреного, непродуманого) сценарію. Вони відволікають від роздумів, що б я зробив з автором якби побачив його зараз.
Не всі уривки однаково смішні, але трапляються справжні перлини файної словесності. Мені подобається історія Нори та Єгора, а також доля Магди. Втім, сподіваюсь, що кожен зможе знайти щось для себе.

**
"Она взбудоражено открывает глаза..."
**
"Мгновенно засосало под лодыжкой".
**
однажды Лиза понимает, что беременна.
**
Мужчина садится в машину и уезжает вдоль по улице.
**
"Обаятельный студент юрфака, даёт клятву на могиле матери, вернуть их родовое поместье" /события разворачиваются в наши дни./
**
Нора соблазняет Егора, затаскивает его в постель и он влюбляется в неё, окрылённый щенячьим восторгом, от нахлынувшего на него чувства
**
Спасибо за вопрос, господин Зачепиленко. У вас очень актуальный вопрос. Начну издали и по существу.
**
У Магды все чаще и чаще происходит переоценка ценностей, она начинает осознавать всю глубину своей вины перед дочерью и мужем. Ей очень хочется все вернуть вспять и зажить полноценной семьей. Чувствуя, что близится судный день, она просит медсестру позвонить мужу и попросить приехать попрощаться. Он приезжает с дочерью, они в шоке от увиденного, Магда все рассказывает Лизе. Дочь в ужасе убегает и 2 дня рыдает не переставая в своей комнате. Магду перевозят в дорогую клинику, но уже поздно. Она умирает через 2 дня одна в казенной палате. Лиза прощает непутевую мать, и усыпает всю дорогу к кладбищу чайными розами, теми, что так любила Магда.
**
Иннокентий начинает метаться из стороны в сторону
**
Что у меня за жизнь? Обычная жизнь богатой женщины… У которой есть все, кроме любви…
**
Рост примерно метр восемьдесят, телосложение среднее, походка немного угловатая…
**
Вас нашли на пустыре, в бессознательном состоянии, в костюме Деда Мороза, без документов, с пустой бутылкой водки в руках и стойким запахом перегара вокруг.
**
К Любе вновь приходит бывший, она случайно его убивает
**
Но жизнь утешает достойных – она встретит мужчину, который сможет разглядеть за маской ее настоящее лицо и сделает былью давно забытую сказку, которая казалась ей навсегда утраченной.
**
Когда Катя узнает Сашку, то болеет за него во все горло, раздражая Игоря. Это придает боксеру сил, и он выигрывает бой. Зрелищно – именно это от него и требуется.
**
Катя до сих пор замужем за Игорем. У них нет детей, так как девушка тайно пьет противозачаточные таблетки. Катя похожа на засохшую розу в золотой вазе. Теперь она хозяйка ресторана, но ей омерзителен этот бизнес, эта чертова жизнь. Поэтому каждый ее рабочий день начинается с бутылки. Да и заканчивается так же. Единственный человек, с кем можно поговорить по душам – ее Личный Водитель. Прекрасный работник и семьянин.
**
Сашка снимает квартиру и устраивается работать на стройку. Он много пьет, стал агрессивен и некультурен. С первой получки парень покупает на черном рынке пистолет. Он практически готов к мести. Однажды Сашка спасает Светку от изнасилования. Наркоманка вообще скололась и на себя не похожа. Они друг друга не узнают, и Сашка приглашает ее к себе, что бы выпить. Когда боксер понимает, кто перед ним, то готов разорвать Свету, и той с трудом удается сбежать, уйти от смерти.
**
И ничего не вышло у них из-за Михея, влюбившегося в Ингу и поставившего целью сгубить Ивана и поставить женщину в безвыходное положение, чтобы родила она ему – бесплодному - ребёнка.
**
Лечась у Травника, она изучает свойства трав и узнаёт секрет одной из них, которой можно извести Михея, используя его слабость к мармеладу и ежедневному бокалу вина.
**
Богатая, но выраженно дачная обстановка.
**
Труп Алексея висит на живописном фоне дикой речки и полуразрушенной церквушки на другом ее берегу.
**
ИВАН: Пойдём вечером в клуб? Потусуемся.
АЛЁНА: Слово-то какое выучил... (передразнивает) ... «потусуемся».
ИВАН: А чё? Будет реальный музон. Поколбасимся.
Алёна морщится от этих новомодных слов.
АЛЁНА: А давай лучше вечером сходим на речку, посмотрим на звёзды.


PS
Чутливий до політичних моментів читач, помітить, що всі наведені уривки написані російською. Втім, не варто поспішати з висновками. Це зовсім не значить, що україномовні сценаристи пишуть краще чи розумніше, чи те, що редактор навмисно вибрав лише російськомовні перли. Переважна більшість сценаріїв/синопсисів/заявок, які потрапляють до мене написані російською. Співвідношення приблизно 96 до 4. Певен, автори які пишуть українською мовою нічим не кращі і нічим не гірші за своїх російськописьменних колег. Просто вони присилають твори іншим редакторам.

I’ll Get the Ice-Creams )

Потрійні шоколадні брауніз

Я люблю готувати. Для мене кухарювання (шикарне слово) – релаксант, такий самий як йогf чи довга прогулянка. До того ж, якщо все закінчиться добре і нічого не пригорить, то відпочинок поєднає моє задоволення з користю для оточуючих.

Мені подобається «конструкторський» виклик готування - з різних продуктів, які навряд раніше були знайомі, за допомогою обмеженої кількості знарядь і часу треба створити одну страву. Ну чим вам не художня творчість?

І зрештою, я люблю смачну їжу – а хто її не любить?

Вчора приготував брауніз. Вийшло непогано. Не скажу наскільки непогано. По-перше, хизуватись, здається, некрасиво. По-друге - краще один раз скоштувати, ніж сто разів слухати про те, як було смачно. Автору блога, важко пригощати своїх читачів - технологія ще не дозволяє викладати в мережу страви, хоча погодьтесь це було б непогано. Тому я просто залишу рецепт. Спробуйте – воно того варте.

Потрійні шоколадні брауніз

275г чорного шоколаду (мінімум 70% кокао)
275г масла
85г грецьких горіхів або горіхів пекан розламаних
85г молочного шоколаду, розламаного на шматки
85г білого шоколаду, розламаного на великі шматки
175г муки
1 чайна ложка (ч.л.) розпилювача тіста
4 великих яйця, попередньо злегка збитих
1 ч.л. ванільної есенції (можна замінити ложкою ванільного цукру)
325г цукру (краще цукрової пудри).

1. Помістити чорний шоколад і масло в миску і поставити парову баню. Дочекатись поки масло і шоколад стане однорідною масою.
2. Просіяти муку з розпорошувачем тіста.
3. Зняти розтоплене масло і шоколад та змішати з цукром. Додати яйця та ванільну есенцію. Додати муку, горіхи, шматки білого та молочного шоколаду.
4. Вистелити форму для випічки харчовою фольгою, або промасленим папером. Вилити тісто в форму. Розігріти духовку до 170-180 градусів.
5. Поставити форму з тістом в духовку. Випікати 20-25 хвилин. (Так рекомендовано в оригінальному рецепті, але час штука відносна. Тому, десь на 23й хвилині я заглядаю всередину і перевіряю – верхня частина брауніз має бути твердою).
6. Дістати з брауніз з пічки, викласти на тарілку, розрізати на квадратики.
7. Поки брауніз охолоджуються, зателефонувати до фітнес-клубу, домовитись про два додаткові візити.
8. Коштувати із задоволенням.

Класик і сучасник. Боуі та Мобі

Вчора натрапив на цю пісню у одного з знайомих на ФБ. І, як кажуть, нахлинули спогади. Один з фанатів, написав що Боуи - найвеличніший з рок-богів. Може воно й так, але мені більше до душі інша думку, яку висловив інший прихильник співака: "Боуі просто недосяжно крут".
Під впливом спогадів, я полазив по ЮТюбу і знайшов цей несподіванний дует - Боуі та Мобі. Мені сподобалось :)



UPD
А ви знали, що Девід Боуі здійснив подорож СРСР у 1973? На відміну від Бітлз - цілком реальну. Я був дуже здивований, коли в перше про це почув. Тут є більше

Оригінальний дизайн

Чого тільки в центрі столиці не побачиш :)

Каштани знову розцвіли.

Диво-дивацьке - біля МЗС розцвіли каштани. Може там гарна енергетика :)? Фото робив сьогодні.

Місяць сховався

"Сумнівна естетична цінність компенсується неповторністю фіксованого моменту" :)

Відпочинок

Опублікував одне фото, і згадав, що маю ще трішки :)
Це мій кіт. Не хвилюйтесь, він живий. Просто так він відпочивав під час цьогорічної спеки.

Об'ява

Цю о'бяву я знайшов біля бокового входу на територію Михайлвського собору (з боку фунікулера). З велосипедами, тваринами, спиртним та цигарками все ясно. Але чим монахам недогодили повітряні кульки?

“Примара”

Було декілька причин, чому я хотів подивитись “Примару”. По-перше, актори – МакГрегор і Броснан виглядають цікавим дуетом; по-друге, режисер – можливо, Поланські не слід довіряти дітей, але довірити знімальний майданчик йому можна напевно; по-третє, рецензія в Економісті – газета публікує їх не часто, але влучно. В липні, коли фільм вийшов в Чехії я трохи засумував, бо мені здалось, що суворі реалії вітчизняного прокату вже не дозволять “Примарі” з’явитись в українських кінозалах. Але це був той випадок коли помилятись було приємно.

Оригінальна назва фільму – The Ghost Writer – “Письменник-привид”. “Привид” (не плутати з “літературним негром”) – професійний письменник, який допомагає політикам, акторам, спортсменам та іншим знаменитостям писати книги, автобіографії етс. Допомога може бути різною – від звичайного літературного редагування вже готового рукопису до створення книги ab ovo. В результаті співпраці замовник отримує книгу із своїм імям на обкладинці, а письменник – чек з автографом видавця.

Головний герой фільму, як можна здогадатись з назви - письменник-привид (Ієн МакГрегор), який отримав замовлення дописати автобіографію колишнього британського прем’єра Адама Ленга (Пірс Броснан). (Глядач, так і не дізнається як звуть головного героя – як інші його колеги він залишиться безіменним). З міркувань безпеки, рукопис не можна виносити за межі вілли де зараз живе Ленг, тож “привиду” доведеться провести чотири зимові тижні на острові Мартас-Вайнярд. “Привид” вагається – він ніколи не працював з політиками, одразу після зустрічі з повіреним Ленга на нього нападають невідомі, попередній “привид” загинув. Але 250 000 гонорару переконують підписати контракт. Опинившись на острові “привид” мимоволі починає розплутувати загибелі свого попередника, яка в свою чергу пов’язана з великою політичною інтригою.

Мені сподобалась картина, її неспішність. В майже дві години вдалось вкласти велику кількість подій і при цьому зберегти неквапливий ритм фільму. Час від часу складалось враження, що дивишся не кіно, а театральну постановку. Можливо це враження виникає через єдність місця – більшість подій відбуваються на віллі Ленга, через її мінімалістський інтер’єр, який своєю умовністю нагадує театральні декорації. А якщо згадати, що Ленг, в університеті значно більше цікавився театром, ніж політикою... Втім це вже майже спойлер, тож краще подивитись фільм і звернути увагу на сцену, де Ленг приймає рішення поїхати до Вашингтону.

Фільм знятий за мотивами роману британського письменника Томаса Харріса. Про те, що прототипом британського прем’єра Ленга став колишній прем’єр Тони Блер знають навіть ті, хто фільму не дивився. Харрі, був одним з донорів лейбористської партії і приятелював з Блером. Втім, їх дружні стосунки припинились, коли британський уряд підтримав позицію США, щодо введення військ до Іраку. Але якщо викинути паралелі з реальним світом з історією нічого не станеться. Гадаю, років за 50 сюжетна складова фільму залишиться зрозумілою навіть тим нащадкам, які не розбиратимуться у політичній історії початку ХХ століття.

“Примара” доводить, що для гарного фільму потрібно мати як мінімум гарного режисера та гарних акторів, а сценарій “який вже є”. Мені здалось, що у фільмі є декілька моментів, які вимагають від сценариста додаткових пояснень у вигляді постскриптуму. Наприклад, для чого знадобились мотоциклісти на початку фільму, чи яким чином американці дізнались про те, де у рукописі прихована таємниця, і чому нічого з ним не зробили? Втім, як я вже сказав – на фоні роботи Поланського, МакГрегора і Броснана, ці дрібниці зовсім неважливі. Дуже раджу.

"Читав субтитри - багато думав"

Подзвонив в кінотеатр "Київ" спитати про ківитки на "Призрак" (The Ghost Writer) Поланського, з Йєном МакГрегором и Пірсом Броснаном. На завершення бесіди спитав про мову дубляжу, просто так, перевірити - назва навіювала підозри. Виявилось, що підозри небезпідставні: мова дубляжу - російська, субтитри українські. Звичайно, це не зупинить мене від перегляду, але все одно дивно. Чому б не зробити навпаки - дубляж українською, а субтитри - російською? Здається, це було б логічніше.

Про сніданок, ВВС та щирість

Маю зізнатись - за сніданком я дивлюсь ВВС. Точніше один з двох каналів, доступних в моїй кабельній мережі - BBC World чи BBC Entertainment. Перегляд не допомагає травленню, не забезпечує кращий обмін речовин і не є запорукою гарного настрою на весь день. Просто мені цікаво знати, що трапилось в світі за останні години і ВВС World найліпший з відомих мені телеканалів, який може задовольнити мою цікавість. Але при тривалому перегляді починаєш думати, що можливо в роботі ВВС все ж таки є певні моменти, які слід покращити.

Зараз, коли блискавка, призначена для богохульників вдарила в трьох сантиметрах від мене, я маю трохи часу аби все пояснити. Справа в тому, що ведучі ВВС поводяться стримано, а більшість кореспондентів говорять рівним до сухості голосом. Можливо, це данина старовинній традиції “stiff upper lip”, а можливо така манера викладу має підкреслювати неупередженість його власника/власниці. Зрештою, новинарну службу ВВС поважають саме за цю неупередженість, точніше, за професійну роботу, яка її уможливлює. Та час від часу монотонність викладу дратує. Хочеться підняти кореспондента і добряче його потрусити, після чого обережно поставити на місце та попросити в майбутньому бути трохи більш жвавішим, якщо це його не утруднить, звичайно. Очевидно, подібні наміри виникають тільки по відношенню до журналістів-чоловіків.

Я можу згадати лише три випадки, коли журналісти ВВС змішували почуття і професійний обов’язок в одному ефірі. Перший - під час цьогорічного Чемпіонату світу, наступного дня після поразки збірної Англії у матчі з Німмечиною. У ефірній студії ведуча випуску розпитувала спортивного коментатора Аднана Наваза про те, що сталось вчорашнього дня. Пан Наваз не приховував свого роздратування [сліпою] суддівською бригадою, яка не побачила голу на 39 хвилині, і [бронтозаврами з інтеллектом амеби, які прикидаються] чиновниками ФІФА, які досі виступають проти введення відео-повторів. Слова в квадратних дужках додані від мене. Не сумніваюсь, що пан Наваз погодився би з ними і навіть додав кілька яскравих епітетів від себе, як би це дозволяли принципи редакційної політики та пристойності. Без зайвої вербалізації було зрозуміло, що Аднан Наваз – переживає, що він у розпачі, так само як і сотні тисяч інших вболівальників збірної Англії. Виявилось, що коментатор ВВС – людина і ніщо людське їй не чуже. Це була велика несподіванка.

З двома іншими проявами “людяності” від ВВС я зіткнувся цього тижня. То були два репортажі Хью Сайкса з Іраку. Гадаю, це вперше, я побачив журналіста, який не передає інформацію, а розмовляє з ведучим у студії. Перший репортаж вийшов в ефір у вівторок, 17 серпня. Того дня в Багдаді, в армійському рекрутінговому центрі, вибухнула бомба, внаслідок чого загинуло 59 людей. Коментуючи подію, пан Сайкс назвав її жахливою, і я спіймав себе на тому, що вірю його словам. Він щиро вважав цей вибух жахливою подією. Крім того, пан Сайкс розповів, чому теракт став можливим, чому такого не відбувається в поліцейських центрах для новобранців, яка ситуація в Багдаді загалом, і розповів так, немов розмовляв не з камерою а з давнім знайомим. При цьому, розповідь залишалась інформативною, цікавою і, звичайно ж, неупередженою.

Другий репортаж вийшов в ефір сьогодні і був присвячений виходу останньої бойової бригади американських військ з Іраку. Перші кадри - американський солдат у вантажівці, що від’їжджає, говорить “Ми перемогли, все закінчилось”. “Ні і ще раз ні” заявляє пан Сайкс у коментарі до репортажу. “Політика США дозволила аль-Каїді створити осередок у Іраку. Зріс рівень терористичної загрози, з'явились міжконфесійні конфлікти - все це напряму чи опосередковано пов'язано з тим, що американці розформували іракську армію у 2003”. Хью Сайкс говорив про те, в якій ситуації опинився зараз Ірак з іронію і жалем, які він не намагався приховувати від свого стриманого колеги в лондонській студії, та мільойнів глядачів.

Звичайно, було б шикарно, якби кожен репортаж робився “з почуттям”. Втім, безглуздо думати, ніби кожна тема, над якою працює журналіст викличе у нього “емоційний відгук” - зрештою, це і не потрібно. Часто, глядачу достатньо просто поінформованості і неупередженості. Втім не слід плутати неупередженість з байдужістю, бо очевидно, що можна залишатись об’єктивним і “переживаючим” одночасно. І коли трапиться тема, яка все ж "зачепить" журналіста, він має бути готовим бути щирим із глядачем. А це в свою чергу неможливо без поваги до глядача. Мені здається, що і Аднан Наваз, і Хью Сайкс, і багато інших журналістів ВВС поважають свого глядача і ставляться до нього як до “дорослої людини”, як до рівного. І це одна з причин, чому за сніданком я й далі дивитимусь ВВС.

Ще не вмерла Україна!

Приємно здивований класною серією ТВ-роликів "Гімн України". Гімн України виконується мовами національних меншин, які живуть в країні. Шикарна ідея, дуже класне виконання.
Якби не шум, навколо російської версії (найслабшої як на мене), я б ще довго про це нічого не знав. І скандали, зрештою, бувають корисні :)

Nowhere Boy

Подивився чудовий фільм Nowhere Boy / Стати Джоном Леноном.

Це не біопік про народження зірки. Можливо такий варто створити, але, гадаю, будь-якого фільму буде замало, що розповісти про Бітлз.

Nowhere Boy - історія про хлопця, якого в виховувала тітка і який познайомився з власною матірю лише у 16 років. Чи вдастья йому порозумітись з жінкою, яка залишила його ще дитиною? Чи зможе він зберегти стосунки із своєю стриманою та владною тіткою?
Порадів з Томаса Сангстера, який грав Пола Макартні, з Maggie May, з гумору "для четвертого класу", та епізоду коли п'яний Джон намагається поцілувати дівчину на вулиці, а подруга відтягує дівчину і каже на адресу Джона "He's a loser". "Когда б вы знали из какого сора"...
Дуже тепла і приємна картина. Раджу всім, незалежно від ставлення до Бітлз. Гадаю, навіть, більше задоволення отримають ті хто до Бітлів не дуже. Бо постійне порівняння актора Аарона Джонсона з Леноном - "схожий - не схожий, схожий - не схожий, тут схожий, а тут зовсім не він час від часу відволікає від картини.

Мій сайт – Центрально-Європейське життя

Приблизно місяць тому я запустив сайт Центрально-Європейське життя. Невибаглива назва доволі точно передає суть – ЦЄ Життя про те, що відбувається в країнах Центральної Європи – в політиці, культурі, економіці, суспільстві, регіонах.

Ідея створити такий сайт виникла у мене минулого року, після відрядження до Словаччини. Я тоді зрозумів, що досить мало знаю про життя країни. Точніше нічого не знаю, крім того що столиця Словаччини – Братислава і що класний художник/карикатурист/ілюстратор Shooty – словак. Мої знання про Чехію, Польщу та Угорщину були приблизно на тому ж рівні. І мені прийшло в голову, що було б непогано, якби існувало якесь джерело інформації про життя регіону. Про новини, про те, що відбувається в регіонах, про те як і чим живуть люди, які обіцянки виконують політики, які вистави йдуть у театрах. Список можна продовжувати ще довго, але якщо його скоротити до пристойних розмірів, вийде «про життя».

Помріявши на цю тему доволі довго, я з подивом виявив, що ніхто не читає моїх думок, і такого сайту не створено. Існують російськомовні версії чеських, польських, угорських, словацьких новинарних сайтів. Але вони присвячені лише окремим країнам і розкидані по мережі. Існують випуски теленовин, але редактори орієнтуються або на гучну подію, і чим (далі вона відбулась – тим гучнішою має бути), або на таку, яка пов’язана з Україною. Їх логіка цілком зрозуміла, але на моє переконання, така подача матеріалу створює дещо обмежену картину світу. Зрозумівши, що нема звідки чекати на допомогу, я вирішив створити омріяний ресурс сам.

І створив.

Зараз ЦЄ Життя є дайджестом новин. Головна причина вибору такого жанру – певна обмеженість можливостей робочого колективу сайту, до якого входить одна особа. Тож, якщо ви помітите гмаратичну помиклу у написнанні чи фактажі – будь-ласка повідомте про це. Сподіваюсь, згодом (може раніше) колектив буде розширено, і тоді можна буде урізноманітнити теми. Поки сайт має дві мовні версії – українську і російську. На сайті щодня публікується 1-2 записи-новини, що стосуються політики, культури, економіки, суспільства чи регіонів. Наразі, охоплено Польщу, Словаччину та Чехію. Протягом двох тижнів буде включено і Угорщину. Приблизно в цей же терміни почнуть з’являтись оригінальні матеріали.

Отож ласкаво прошу до ЦЄ Життя.

Буду радий вашим коментарям та пропозиціям по удосконаленню сайту.

Якщо ж ви надумаєте поширити інформацію про сайт серед друзів та знайомих - не зволікайте і не соромтесь це зробити :)

Батьки та діти

Сьогодні дорогою додому побачив цю картину. В робочий день, батько несе доньку на плечах, а схопившись за голову батька, роздивляється навкруги. З обличчя батька, та поведінки дівчинки було видно, що така прогулянка для них - звичайне діло. Краса! Вони просились намалюватись :)

І ще один жираф

Останній малюнок з недільної жирафоманії.
Маскарад

І знову трошки замальовок з блокноту :)

Ще трохи замальовок з блокноту

Три жирафи

Сьогодні в "Розумній ресторації" був день Жирафів.

Чудова ідея і організатори провели надзвичайно гарну роботу. Отримав купу задоволення. І, зрозуміло, зробив декілька жирафів.

А фотозвіти з події можна подивитись тут і тут і головне тут.

Напівкомікс.

Не можна показувати незавершену роботу. Це неповага до глядача, це погана прикмета і взагалі такий вчинок негативно впливає на карму. Але я нічого не можу з собою зробити. Гадаю за найближчі дні домалюю текст та "спецефекти" і тоді повішу замість напівфабриката "оригінал" ). Сподіваюсь до того моменту полагодити сканер.

Обідня перерва / Lunch break

Замальовка на тему обідньої перерви.
У кожного вона різна )

Гілберт Честертон та його переклад

Вчора опублікував переклад першого розділу книги Честертона «Чарльз Діккенс», «Діккенс та його епоха». Дуже радію з того, що нарешті це зробив, бо маю довгу історію знайомства з творами ГКЧ, та відносно коротшу історію перекладу цього тексту.

Перше, що я прочитав Честертона були його детективні історії з синього тома «Библиотеки приключений», який з ним розділив з Едгар По. Мене дуже лякали деякі з його оповідань, тому я довгий час намагався не перечитувати перед сном «Прокляту книгу», де люди зникали, лише відкривали загадкову книгу, похмуру «Зламану шпага» із страшним вбивством генерала Сен-Клера, чи «Прокляття родини Дануей» (це вже з іншої збірки), де події розгортались в замку, а вбивство було скоєне в темній кімнаті з потаємним ходом.

З часом мені, моя цікавість змістилась від просто страшних детективних історій, до парадоксів, одного з головних механізмів оповідань Гілберта Честертона. Найхарактернішою в цьому плані, що, власне, стає зрозумілим вже з назви, є збірка «Парадокси містера Понда». На другому чи третьому курсі я навіть написав сценарій детективного фільму «під Честертона» – загадковий злочин з парадоксальною розгадкою. Сценарій, який я написав для знайомого, що вчився в Карпенка-Карого, так і не було реалізовано, що на мою думку, стало найбільшою катастрофою світового кінематографа того року.

А ще згодом, зрозумів, що за парадоксами, які безумовно розважають і дивують, є ще щось. Щоб описати це «щось», мені знадобиться значно більше часу, ніж можна дозволити при написанні запису до блогу. Втім, тим хто не хоче чекати на розвантаження мого розкладу, я дуже раджу почитати романи Честертона, «Наполеон Ноттінгхільский», «Людина, що була Четвергом» та «Жива-людина» (“Manalive”), «Літаюча таверна».

Що ж до перекладу, який я опублікував, то електронну англійську версія тексту я знайшов, коли ще працював в проекті «Великі Українці». Прочитавши текст вперше я дуже жалкував, що не дізнався про нього раніше. Роздуми Честертона могли б значно збагатити обговорення щодо критеріїв величі, які велись в редакції перед запуском програми. Та й без утилітарщини, текст Честертона містив багато цікавих думок про героїв, демократію, релігію та велич, які є, на мій скромний погляд, актуальними і за 100 років після публікації.

Я захотів перекласти «Діккенс та його епоха» українською одразу ж після прочитання. Але, як відомо на шляху кожної гарної справи росте тундра першочергових «ялинок». Майже три роки пройшло з дня знайомства до закінчення перекладу. Втім, повільність з якою він був зроблений аж ніяк не позначилась на якості, про що я мушу одразу ж попередити, тих, хто ризикне прочитати текст – місцями український текст leaves much to be desired з літредакторської точки зору. Втім, я все одно задоволений. Наступний переклад буде точнішим та більш літературним, а поки я просто зробив те, що давно мав зробити (і був би дуже радий отримати feedback:))

А це на останок. Малюнок і вірші Олівера Херфорда з його книги «Сповідь карикатуриста» (до речі, кажуть Херфорд автор цього жарту: The Irish gave the bagpipes to the Scotts as a joke, but the Scotts haven't seen the joke yet.)

G. K. Chesterton
When Plain Folk, such as you or I,
See the Sun sinking in the sky,
We think it is the Setting Sun,
But Mr. Gilbert Chesterton
Is not so easily misled.
He calmly stands upon his head,
And upside down obtains a new
And Chestertonian point of view,
Observing thus, how from his toes
The sun creeps nearer to his nose,
He cries with wonder and delight,
"How Grand the SUNRISE is to-night!"

Шістнадцять малюнків

Наробив різних малюнків та замальовочок за останні півтора місяці. От і викладаю фото

16 малюнків

Мене нарешті почала дратувати відсутність обєднавчої ідеї. Треба щось робити.

Ще один мій блог

Тиждень тому запустив в експлуатацію блог UK My Love (UKML). Інтерес до Великобританії виник у мене, напевно ще тоді, коли я вперше прочитав оповідання про Шерлока Холмса, а це було давненько. Тема – «Великобританія, любов моя» потребує окремого, великого запису, який я напевно зроблю, щойно відвідаю країну. А поки, намагатимусь щотижня поновлювати UKML новими записами. Вони здебільшого будуть стосуватись політики і зокрема виборів до парламенту, які відбудуться не пізніше 3 червня 2010. Якщо встигатиму – будуть матеріали і про інше – студію Томаса Хезервіка, акторські техніки шекспірівського часу, новітні алфавіти англійської мови і таке інше. Якщо ні – блог може завершиться на другому записі. Але я сподіваюсь на краще :)
Сьогодні опублікував запис про Іракське розслідування та питання, на які можливо доведеться відповідати Тоні Блеру 29 січня.

Махабхарата. Найдавніша мильна опера.

Людина яка любить свій предмет значно кращий оповідач за інших. Тому ще зі школи я надавав перевагу вчителям, а не предметам, і дуже рідко про це шкодував. Не пошкодував я й вчора, коли пішов в Розумну ресторацію на лекцію Володимира Пузія. Я вже чув його оповіді про Бродського, Галіча та замовлених покійників. Цього разу це була Махабхарата і після лекці я знову ломав собі голову, як так швидко минули дві години?

Я легко можу заблукати в індійській міфології. Про Рамаяну я знаю лише, те що потрапило до мультфільму "Sita Sings the Blues" (Чудовий мультфільм! Справді ЧУДОВИЙ!). Що ж до Махабаха-чи-як-її-там, то до вчорашнього вечора я знав лише те, що вимовити цю назву вісім разів поспіль може не кожна твереза людина. Втім, тепер я знаю значно більше.


Якщо рекламувати Махабхарату в телемагазині, вийшло б приблизно таке: "Шукаєте книгу? Тоді, дозвольте запитати, чи подобаються вам мильні опери? Справжні, оригінальні мильні опери, які тривають роками і десятиріччями? А може ви любите ви індійські фільми? Де є розлучені в дитинстві билзнюки, їх загублена, а потім знайдена матір, підступні злодіяї та благородні герої, які не навіть короткий питання "Як справи?" перетворюють на семихвилинний вокально-хореографічний номер? Якщо відповід на обидва питання так - то вісімнадцятитомне видання Махабхарати це те, що вам потрібно від Діда Мороза під ялинку. Читання "Великої історії про битву династії Бхарата" займе ваш вільний час у наступні декілька років. І до речі, унікальна пропозиція - лише сьогодні, придбавши 18 томів, ви отримуєте 19 безкоштовно!". Можливо треба трохи доробити, але якщо додати продавця у величезній шапці, величезними кульчиками у вухах та чорними вусами - вийде дуже пристойно.

Коротко (коротко про епос в 92 000 вірішв - в цьому є іронія, чи не так), то Махабхарата чи "Велика історія про династію Бхарата" оповідає про боротьбу двох гілок царської фамілії, Кауравів та Пандавів, за трон царства Хастінапура. Хоча Каурави старша родина, старійшина їх роду, Дурьйодхана молодший за старшого в роді Пандавів Юдіштру. Боротьба завершується великою битвою під Курукшетрою, в якій беруть участь майже всі народи Давньої Індії, та ще декілька десятків народів з околиць. Перемога дістається Пандавам. Втім останнє, що сказали про битву під Курукшетрою древні індійці обговорюючи поточні новини було "Що не кажи, а Пандави перемогли чисто" - родич в цій битві пішов на родича, учень на вчителя, батько на сина. Конфлікт цінностей сильно зіпсував карму переможців і вони закінчили майже так само погано, як і переможені.

Але це коротко. Це без оповіді про гру в кості на царство та принців, про дванадцятирічне перебування у лісі та ще рік невпізнанними Пандавів, про майстра стрільби з лука Бхішму, який стріляє обертаючись на місці, великий воїн Дрона, про сліпого царі, про сарі, які не можна розматати до кінця і про все інше, про що розповідав вчора Володимир Пузій.
Напевно, двох годин замало аби переповісти всю Махабхарату, але цілком достатньо, аби зацікавити і дати поживу для роздумів. А хіба не для цього створено Розумну ресторацію?

Імажинариум др-а Парнаса

2010 обіцяв бути врожайним на гарні фільми. І він ним таки став. За перший тиждень нового року я подивився три запланованих до перегляду кіна, і думав впасти у сплячку до берзня і "Аліси..." Але моїм планам не судилося бути втіленими, бо вже 4 лютого в Україні виходить "Імажинаріум Др-а Парнаса".

«Ура! Заработало!»

Здається скінчились мої проблеми з розрахунками по Інтернету за допомогою кредитної карти. Як виявилось треба було лише встановити ліміт на щоденні операції в мережі більший за 0, після чого можна загортатись в павутиння електронної комерції до повного спустошення рахунку. Я правда радий. Звичайно, було б чудово, якби хтось пояснив цю деталь трохи раніше, місяці чотири тому, але краще запізно ніж ніколи.

За два-три дні відкриється доступ до архівів та аудіо-примірників The Economist. А поки я придбав місячний абонемент до електронної бібліотеки Questia, до розділу «Література». Там тисячи книг та журнальних статей серед яких можна зустріти “Acting Shakespeare”, «Margin Released: A Writer's Reminiscences and Reflections» Бойтона Прістлі, чи таку собі книжку «English Pronunciation in the Eighteenth Century». І коли я запитаю вас "Ну, хіба це не чудово?", то не зможу з вами не погодитись. Так, це чудово!

Вітальна листівка 2.

Кінець і початок року позначений не лише державними та церковними святами, але й днями народження друзів родини. Ще одна вітальна листівка, для Віктора Шкуріна, режисера-документаліста, батькового коллеги.

Тепер, воно мені трохи схоже на іллюстрацію з пілотного числа журналу "Пізнайка". Але чесно - джерело натхнення було зовсім іншим :)