Минулого тижня, трохи несподівано для самого себе, я опинився у Сараєво, на Social Innovation Camp. Не певен, що викладу всі подробиці візиту в письмовому вигляді. Тому залишаю трохи фото на згадку.
неділю, 17 липня 2011 р.
суботу, 7 травня 2011 р.
Прага. Фото з обовязкової програми
Ці фото я зроби в останній, чудовий теплий весняний день в Празі )
пʼятницю, 6 травня 2011 р.
Травневі канікули. День 4 та 5. Прага
День четвертий та пятий
В середу я вирішив відпочити. Тобто, це канікули і за визначенням не потрібно сильно напружуватись, та все одно усвідомлення необхідності за короткий строк передивитись якомога більше обєктів, та нахопатись враженнь трохи виснажує. То ж зранку після сніданку я подивився трохи СіЕнЕн (як виявилось, не дуже цікавий канал), потім почитав, а потім, вибачте, задрімав. Прокинувся о 14.00 і поїхав в місто, де гуляв поки не почався дощ. Без пригод, але мені сподобалось.
Вчора був на телевежі (Жижкова башта)(фото - згодом). Башта схожа на космічну ракету перед стартом, і деякі мешканці Праги здається не проти, щоб вона поскоріше вже стартувала. Я не пражанин, і мені вежа сподобалась. Табло в ліфті показує скільки метрів, а не етажів він проїхав. Панорамний поверх розташований на висоті 93 метрів, і з нього, за гарної погоди відкривається вид на 100 кілометрів. Я боюсь висоти, і на висоті майже ста метрів я переконався, що це глибоке і сильне почуття. Але захват від побаченного - значно сильніший.
А ввечері пішов гуляти по Градчанам. Туристів вже практично не було, проте були каштани, акації, та бузок. Не знаю чи Київ, ще є найзеленішою столицею Європи, але якщо й так, то Прага йому нічим не поступиться. Такої кількості садів, парків, каштанових алей я не бачив навіть в Києві. І ще, вчора був дуже лагідний вечір. Тож, жодних пригод, просто дуже приємна прогулянка - нема чого розповісти, але повірте, це було гарно )
Втім, два абзаци за два дні - це малувато. Тож, залишу тут подорожні нотатки. Несистематизовані та довільні, як і мої прогулянки Прагою.
Люди та собаки. Я бачив дівчину, яка зайшла в трамвай з долматинцем, та молоду пару, які зайшли з двома собаками до банку. Багато людей, які в місті вигулюють собак (відповідно, стенди з бумажними пакетами є доволі поширеною прикрасою празьких вулиць). Слід зауважити - собаки дуже виховані, мовчать, навіть найменші, і не звертають уваги на незнайомців. На Карловом мосту бачив справжнього ньюфаундленда. Неповторно красива собака. А кішок я бачив лише на сувенірних магнітах та футболках.
Люди, особливо жінки, на милицях. Не можу зрозуміти, може кількість людей на милицях є однаковою незалежно від регіону, але в Празі за останні чотири дні прогулянок я побачив пять чи шість жінок на милицях. Це значно більше ніж в Києві. Єдине пояснення яке приходить в голову - травми це наслідок небезпечного поєднання бруківки, схилів та високих підборів. Втім, я відкритий до альтернативних поясненнь.
Бомжі. В Празі є все, в достатній кількості, і бомжі не виключення. Майже на кожній великій площі або парку можна помітити группу "міських мандрівників". Празькі бомжі не менш живописні за київських, хіба трохи частіше використовують переваги теплої води.
Туристи. Значно живописніший соціальний прошарок празького населення. За словами керівника нашої групи постійно в Празі проживає 1,5 млн людей. А кожного дня до Праги прибуває 350 000 туристів. Можливо вона помилилась. Але якщо й так, то зовсім трохи - туристів тут море, океан. Італійські школяри, німцькі пенсіонери, японці, росіяне (травневі свята, це травневі свята), американці, французи, студенти, закохані, родини з дітьми, друзі, з групою, або самостійно - все, що ви могли собі уявити.
Але варто зайти за три квартали від Старомеської чи Вацлавської площ ви потрапите в іншу, більш празьку Прагу. Так, ймовірність зустріти людину з мапою та рюкзаком залишається доволі великою (1 вулиця - 1,5 туриста). Але тут можна зустріти і звичайних пражан у природній атмосфері. Доволі милі люди, як на перший погляд.
Щодо мап. Кількість людей, що зупинились посеред вулиці і витрачаючи останні душевні сили намагаються визначити де ж на цій проклятій мапі та точка А, в якій вони зараз знаходиться, і де та недосяжна, як міраж, точка Б, якої вони прагнуть досягти - перевищує найсміливіші очікування. Не скажу скільки разів я сам напружував чоло, поки розумів де знаходжусь. Тут легко заблукати, бо вулиці розташовані лабиринтом, а від шикарних фасадів, затишних площ та парків, ресторанчиків та кафе, голова йде обертом (здається я про це вже казав). Тому, гадаю стратап "Місцеві. Допомогаємо знайти вас на мапі Праги і пояснюємо маршрут з 2011" швидко б перетворився на успішне підпримство, з можливим розміщенням акцій на Нью-Йоркскій біржі.
Тут багато сувенірних лавок. Але більшість з продавців дозволяє просто дивитись і не навязує свій товар. Можливо, тому що вони надзвичайно виховані, а може тому, кількість туристів (див.вище) дозволяє продавцям не дуже напружуватись на роботі - їх покупець до них обовязково завітає.
Здається, я писав про місцеві книги - вони настільки гарно оформлені та надруковані, що їх хочеться придбати як сувенір, красиву річ, предмет мистецтва. Але не всі чехи поділяють таке ставлення до книг. Переважна частина місцевого населення, купує книги для того аби їх читати. Книжкових магазинів - неймовірна кількість, в вагоні метро чи трамвая, ви обовязково знайдете як мінімум трьох читачів, на лавках в парках, чи ресторанах швидкої їжі - ви обовязково знайдете ще двох читачів, на зупинках трамвая, автобусів чи метровських ескалаторах поруч з рекламою масла, та банків, можно знайти рекламу книжкових новинок. (В метро ця реклама здається не дуже продуманою, бо постери розвішані так, що їх верхня та нижня сторони паралельні ескалатору, тож доводиться нахиляти голову, аби прочитати написане, на постері, а нахиляти голову на ескалаторі - ризикована справа). І читають не лише дорослі, але й діти. Думаю, якщо немає іншої, то книжковий в Чехії, є достатньою причиною аби вивчити чеську.
четвер, 5 травня 2011 р.
Нарешті фото.
Сьогоднішній день був не дуже багатим на події, але багатим на враження. Втім про них напишу завтра. А сьогодні - вивішую фото за останні три дні.
День перший.
День другий
День третій
День перший.
День другий
День третій
вівторок, 3 травня 2011 р.
Травневі канікули. День 2 та 3. Краків-Прага. Прага.
Отже вчора я приїхав до Праги.
Здається це моя остання довга автобусна мандрівка. Автобус о 800 відправився з Кракова і о 1700 зупинився біля празського вокзалу. До очікуванних фізичних складностей такої подорожі у вигляді затеклих кінцівок та неможливості прийняти зручну позу, додалась ще одна, моральна. Виявилось, що регулювати гучність динаміків у автобусі неможливо, тому протягом доволі довгого часу, треба було слухати керівника групи. Я розумію всю складність її роботи, і підозрюю, що межа між класним керівником в школі для дітей з особливо складним характером, та керівником туристичної групи тонка, майже прозора. Відповідати на дурні питання, давати розумні поради, бути рідною мамою для 40 осіб різного віку та світоглядів - це важка справа. Але я досі не розумію, чому не можна було зробити промову нашого керівника трохи тихшою. Порятунку не було навіть в наушниках. З іншого боку, я дізнався, що "річки Чехії течуть з півдня на північ, і впадають в три моря: Балтійське, Північне, та Північно-Льодовите", що битва при Аустерліці була названа битвою трьох імператорів на честь російського, австрійського та пруського (мені здавалось, що замість пруського мав бути французський), "за останню тисячу років Чехія дуже змінилась" і що "багато хто говорить, що Прага схожа на Київ (пауза)... Ні, не схожа".
А ще, довгу подорож автобусом прикрасили види з вікна. Краса неймовірна. Зелені поля вкриті жовтими квітками рапса, косулі, які не бояться підходити близько до траси, будинки, вкриті черепицею. (Особисте враження, яке не має під собою жодного експерементального підтвердження - в Польщі та Чехії приватні будинки розфарбовані, переважно, в кольори національних прапорів. В Польщі - велика кількість білих, та різного ступеню сірих будинків, з червоними, та блідо-червоними дахами. В Чехії - до білого та червоного додається ще й синій. Навіть, якщо я помиляюсь - було б прикольно, якби десь так і було).
Прага зустріла нас хмарами та дощем. Ми зупинились у вокзала і нас одразу повели на екскурсію Старим Містом. За окремим виключенням, я не буду переповідати зміст того, що розповідав нам екскурсовод. По-перше, мені ліньки, а по-друге - приїздіть до Праги і самі все побачите та почуєте. Дуже вразила площа Вацлава, яка за розмірами скоріше вулиця, ніж площа. На відміну від Кракова - переважна більшість будинків тут відремонтована, пофарбована і підтримується у гарному стані. Надзвичайному і фантастичному стані. Ах... Завтра робитиму фото, викладу кілька моїх улюблених )
Сьогоднішній день почався з дощу. Холодного, неприємного і неквапно-спокійного в своєму намаганні зробити цей день якомога неприємнішим для туристів. Дощ йшов до середини дня, а холодна погода залишилась до вечора. Кажуть, завтра буде тепліше, втім, я б не дуже сподівався.
Я не очікував багото від екскурсії по Празькому граду у холод, дощ та вітер. Я розраховував втекти десь на двадцятій хвилині, заховатись в теплому закладі з пледами та гарячим чаєм, а після продовжити знайомство з Прагою самостійно. Я не втік на двадцятій, на тридцятій, на пятдесят сьомій хвилині. Точніше я залишився до кінця екскурсії і ще пройшовся з гідом до трамвайної зупинки. Пані Єлена (гід) - невиска на зріст, з світлими очами, скрипучим голосом. Протягом екскурсії вона викурила три Вайсроя, зробила дюжину зауваженнь особливо ретивим туристам і розповіла неймовірну купу всього про Празький Град, Карлів міст та сучасну Прагу. Це я намагаюсь сказати, що мені дуже сподобалось.
Декілька трюізмів про Прагу ззовні. По-перше, це "місто - підручник з архітектури". Тут зібрано все, про що пишуть в підручнику архітектури, та дещо, про що там забули написати. Від різноманіття будинків, фасадів, оздоблення голова йде обертом і хочеться понюхати кави чи подивиитсь на щось простіше за цю неймовірну красу. По-друге - трамваї. Вони ходять за розкладом, відкривають двері на вимогу і в них тихо. Дуже тихо. Можливо, в Києві, через проблеми в звукоізоляції, не помічаєш, що в громадському трансопрті люди переважно мовчать. В Празькому трамваї та метро це дуже помітно. Так тихо буває в бібліотеці або в пустій кімнаті. Тишу перериває лише жіночий голос, що оголошує зупинки. Незвичне відчуття.
Ввечері пішов на концерт органої музики в соборі св Миколая на Старомеській площі. Виявляється, якщо орган схований на балконі (як взагалі-то й потрібно) і виконавця не видно, то музика нічого не втрачає. Після - гуляв і встиг заблукати. Але знайшов себе біля Танцюючих будинків (фото завтра) після чого вирішив, що пригод на сьогодні досить, настав час вечеряти. Що власне зараз і буду робити в закладі У Голема, тільки-но закінчу писати і опублікую цей запис ) Так, я хизуюсь ) Але тут так здорово! Приїздіть, побачите самі )
Здається це моя остання довга автобусна мандрівка. Автобус о 800 відправився з Кракова і о 1700 зупинився біля празського вокзалу. До очікуванних фізичних складностей такої подорожі у вигляді затеклих кінцівок та неможливості прийняти зручну позу, додалась ще одна, моральна. Виявилось, що регулювати гучність динаміків у автобусі неможливо, тому протягом доволі довгого часу, треба було слухати керівника групи. Я розумію всю складність її роботи, і підозрюю, що межа між класним керівником в школі для дітей з особливо складним характером, та керівником туристичної групи тонка, майже прозора. Відповідати на дурні питання, давати розумні поради, бути рідною мамою для 40 осіб різного віку та світоглядів - це важка справа. Але я досі не розумію, чому не можна було зробити промову нашого керівника трохи тихшою. Порятунку не було навіть в наушниках. З іншого боку, я дізнався, що "річки Чехії течуть з півдня на північ, і впадають в три моря: Балтійське, Північне, та Північно-Льодовите", що битва при Аустерліці була названа битвою трьох імператорів на честь російського, австрійського та пруського (мені здавалось, що замість пруського мав бути французський), "за останню тисячу років Чехія дуже змінилась" і що "багато хто говорить, що Прага схожа на Київ (пауза)... Ні, не схожа".
А ще, довгу подорож автобусом прикрасили види з вікна. Краса неймовірна. Зелені поля вкриті жовтими квітками рапса, косулі, які не бояться підходити близько до траси, будинки, вкриті черепицею. (Особисте враження, яке не має під собою жодного експерементального підтвердження - в Польщі та Чехії приватні будинки розфарбовані, переважно, в кольори національних прапорів. В Польщі - велика кількість білих, та різного ступеню сірих будинків, з червоними, та блідо-червоними дахами. В Чехії - до білого та червоного додається ще й синій. Навіть, якщо я помиляюсь - було б прикольно, якби десь так і було).
Прага зустріла нас хмарами та дощем. Ми зупинились у вокзала і нас одразу повели на екскурсію Старим Містом. За окремим виключенням, я не буду переповідати зміст того, що розповідав нам екскурсовод. По-перше, мені ліньки, а по-друге - приїздіть до Праги і самі все побачите та почуєте. Дуже вразила площа Вацлава, яка за розмірами скоріше вулиця, ніж площа. На відміну від Кракова - переважна більшість будинків тут відремонтована, пофарбована і підтримується у гарному стані. Надзвичайному і фантастичному стані. Ах... Завтра робитиму фото, викладу кілька моїх улюблених )
Сьогоднішній день почався з дощу. Холодного, неприємного і неквапно-спокійного в своєму намаганні зробити цей день якомога неприємнішим для туристів. Дощ йшов до середини дня, а холодна погода залишилась до вечора. Кажуть, завтра буде тепліше, втім, я б не дуже сподівався.
Я не очікував багото від екскурсії по Празькому граду у холод, дощ та вітер. Я розраховував втекти десь на двадцятій хвилині, заховатись в теплому закладі з пледами та гарячим чаєм, а після продовжити знайомство з Прагою самостійно. Я не втік на двадцятій, на тридцятій, на пятдесят сьомій хвилині. Точніше я залишився до кінця екскурсії і ще пройшовся з гідом до трамвайної зупинки. Пані Єлена (гід) - невиска на зріст, з світлими очами, скрипучим голосом. Протягом екскурсії вона викурила три Вайсроя, зробила дюжину зауваженнь особливо ретивим туристам і розповіла неймовірну купу всього про Празький Град, Карлів міст та сучасну Прагу. Це я намагаюсь сказати, що мені дуже сподобалось.
Декілька трюізмів про Прагу ззовні. По-перше, це "місто - підручник з архітектури". Тут зібрано все, про що пишуть в підручнику архітектури, та дещо, про що там забули написати. Від різноманіття будинків, фасадів, оздоблення голова йде обертом і хочеться понюхати кави чи подивиитсь на щось простіше за цю неймовірну красу. По-друге - трамваї. Вони ходять за розкладом, відкривають двері на вимогу і в них тихо. Дуже тихо. Можливо, в Києві, через проблеми в звукоізоляції, не помічаєш, що в громадському трансопрті люди переважно мовчать. В Празькому трамваї та метро це дуже помітно. Так тихо буває в бібліотеці або в пустій кімнаті. Тишу перериває лише жіночий голос, що оголошує зупинки. Незвичне відчуття.
Ввечері пішов на концерт органої музики в соборі св Миколая на Старомеській площі. Виявляється, якщо орган схований на балконі (як взагалі-то й потрібно) і виконавця не видно, то музика нічого не втрачає. Після - гуляв і встиг заблукати. Але знайшов себе біля Танцюючих будинків (фото завтра) після чого вирішив, що пригод на сьогодні досить, настав час вечеряти. Що власне зараз і буду робити в закладі У Голема, тільки-но закінчу писати і опублікую цей запис ) Так, я хизуюсь ) Але тут так здорово! Приїздіть, побачите самі )
неділю, 1 травня 2011 р.
Травневі канікули. День перший. Київ Краков
 |
| Джерело: Краков |
Здійснилась заповітна мрія - я виїхав у відпустку. В перший раз за останні два роки. Не певен, що моєї наполегливості вистачить, аби кожного дня писати звіти про побачене, але сьогодні я мав час і натхнення. Отже, день перший - з Київа до Кракова.
І вибачте за граматику. Винний.
Жуляни
Перехід митного кордону в Жулянах - не більше ніж формальність. На відміну від Бориспіля, після митниці пасажири не піддаються шоку від потрапляння до міжнародного аеропорту. Невеликий зал очікування, де не вистачає місць на всіх пасажирів, кафе, що не працює, та магазин ДютіФрі. Одним словом - повільний ранковий Київ, а не міжнародний транспортний хаб. І це, як не дивно, приємно )
Порадів кількості айПадів, компьютерів та і-рідерів у пасажирів.
Літак.
Як виявилось, місце у салоні у вікна можна було отримати без застосування ліктів, зубів та нечесних прийомчиків, яким навчився ще у другому класі. Кожен міг зайняти місце яке йому було до вподоби. Дуже гарно.
Перед вильотом стюардеси інструктували пасажирів, щодо пасків безпеки, аварійних виходів та кисневих масок. Вразила синхронність їх рухів і дуже сумні обличчя. Так приблизно виглядають діти, коли їх змушують читати на память вірші.
Згори місто виглядає як іграшкове - це не метафора, так воно і є. Але найбільше мені сподобались літати над хмарами )
Коли літак торкнувся землі, пасажири зааплодували. Досі не розумію чому ) Здається, так робиться в голлівудських фільмах, коли пілот всупереч тайфуну, банді террористів та внутрішнім конфліктам всередині себе та літака, безпечно приземлюється на визначену смугу. Втім, я трохи задрімав, то ж, можливо щось пропустив.
Дорога на Краків та Польща а-пріорі (до досвіду).
Образ незнайомої країни склдається, в тому числі, з її мистецтва. То мені відомо про Польщу? Тут знімають авторське, а отже невеселе кіно. Виїхавши в автобусі з Катовиць, я не зловив себе, що не можу згадати жодної польської комедії. Бойовики - будь ласка, драми - можна, чорнуха - ще й яка. Література також не дуже весела - Конрад це не привід для сміху, а після Сєнекевича хочеться на кожний неправильний погляд відповідати вогнем і мечем. Коротше кажучи, з аеропорту я вийшо трохи замисленним та зосередженним.
Не певен, що моє відчуття суттєво змінилось за останні сім годин - потрібно більше часу, аби скласти думку про незнайому країну та місто. Але тут вже розцвіли каштани, є шикарний парк біля старого міста і тут неймовірно красиво. Здається, тут не зовсім так погано, як це виглядає у польському кіно )
Водій маршрутки, що мала привезти нас з аеропорту до Кракова, не підготувався до візити українських гостей. Тому сів в машину без дрібних грошей. І коли мої колеги туристи (та я) почали пропонувати йому великі купюри він розгублено кивав головою, і попросив зачекати. Завів машину і поїхав роблячи коло навколо стянки перед аеропортом. Спочатку я подумав, що це він так розгортається. Але коли він зробив друге коло, у мене закрались певні підозри. На третьму колі, водій зупинився поруч з клерком своєї автокомпанії. Виявилось, що водій чекав коли зявиться клерк, аби попросити його розбити великі купюри (стояти на зупинці - задорого). Але у клерка не виявилось дрібних грошей. Ми накрутили ще три кола, поки клерк розбив гроші.
Головне враження від дороги з аеропорту до Кракова - зелено! Зелено-зелено-зелено-зелено! Зелено! Свято весни? Буяння зеленого. Якби не березки - це була б справжня уявна Ірландія. Зелена трава, листя на деревах тут, на деревах там, і на деревах десь біля горизонту.
"Якщо подивитись ліворуч, ваше око милуватимуть доглянуті будиночки з охайними газонами. Якщо подивитись ліворуч - ваше око милуватимуть доглянуті різнокольорові будиночки".
По дорозі з Катовиць до Кракова безліч будинків була прикрашена портретами Карола Войтили, польскими прапорами та прапорами Ватикану. 1го травня, тобто сьогодні, папа Бенедикт 16 затвердив беатифікацію папи Івана Павла ІІ, і через це в усій Польщі національне свято. Це звичайно, не одруження принца Гаррі, але непогана альтернатива. Кількість прапорів настільки велика, що під кінець дня вони почали трохи набридати. Втім, причина, цілком можливо полягає в моїй втомі, а не в польському патріотизмі.
Я оселився в готелі під гордою і цілком виправданною назвою "Рояль". Висока стеля, гвинтові сходи, ліпнина на стелі. Дуже гарне місце.
Одразу після душу, та невеликої розпаковки я відправився мандрувати. Напевно, гуляти самому незнайомим містом не назвеш дуже веселою справою. Але з іншого боку - це ж так цікаво гуляти, загубитись та знайтись в чужому місті.
Центр міста справляє дивне враження. Неймовірна кількість справді красивих будинків, двориків та церков. Але все це - в не дуже гарному стані. Таке враження, що Краків - парк з казки про Красуню та Чудовисько. Трохи капремонту, реставрації та в деяких місцях пройтись мокрою ганчіркою та пил зняти - казкове місто. Цікаво, чи всі колишні столиці мають такий вигляд. З іншого боку - приголомшлива кількість кафе, ресторанів, кафешек, забігайливок з кількістю столиків від 50 до 2 з 1/4. І неймовірний парк (аллея) навколо Вавелю. І чарівні трамваї. І велосипеди які можна брати напрокат (наступного разу обовязково скористаюсь).
Фото спробую викласти сьогодні, але не гарантую. Підйом о шостій ранку, перетин кордону і прогулянка - це зрештою відпустка, а не просто відпочинок.
понеділок, 11 квітня 2011 р.
середу, 6 квітня 2011 р.
Чекаючи на маршрутку
понеділок, 14 березня 2011 р.
Нудний есей на захист цензури
(написано для конкурсу Стоп цензурі)
Не дуже розумію, для чого зупиняти цензуру. Як будь-який інструмент, від молотка до бурової вишки, її можна застосувати заради досягнення як благих, так і не дуже, цілей.
Але чи варто забороняти ножиці, лише тому, що вони можуть стати знаряддям вбивства, чи відмовлятись від збільшувального скла, бо воно може стати причиною пожежі? Мені здається потрібно мати вагомі причини аби зовсім відмовитись від цензури.
Серед обвинувачень, які закидають цензурі, я хотів би звернути увагу лише на одне - аналіз всіх обвинувачень потребує автора більш досвідченого та старанного, ніж я. Я ж зупинюсь, на тезі, згідно з якою цензура під виглядом захисту громадської моралі, обмежує свободу творчості.
Оскільки тут йдеться про три елементи (творчість, суспільну мораль, та цензуру), спробую розглянути їх окремо і почну з творчості.
Творчість неможлива без обмежень. Не в тому сенсі, що митець має бути блідий, голодний, бідний, невиїзний та фрустрований в усіх сферах життя. А в тому, що творення не те саме, що фантазування - на відміну від останнього воно відбувається в реальному світі, і обмежене матеріалом. Художник обмежений площею полотна, фарбами, кольором. Поет обмежений словами, ритмом, римою. Архітектор обмежений будівельними матеріалами, місцем де постане будинок, законами фізики врешті-решт.
Хоча, на початку варто було б згадати про ідейну складову творчості або художню задачу – те, що збирається сказати художник іншим. Бо ідея обмежує митця у виборі матеріалу, художній задум диктує письменникові композицію роману, поетові - віршовану форму, кінематографістові - візуальне фільму в цілому і окремих епізодів.
На цю нудотину з теорії мистецтва можна відповісти чимось енергійнішим та цікавішим. Наприклад, згадати про самовираження і самореалізацію, про шкідливість обмежень для повного розвитку особистості та навести розумну цитату з Маслоу. Ніхто не буде сперечатись з Маслоу, чи з тим, що у самовираження та обмеження небагато спільного. Втім, так само, як у самовираження і творчості.
Уявімо, що цілком порядну та освічену людину (втім, музично безграмотну) посадили поруч з піаніно і сказали - “Грай! Не зважай на ноти - просто відпусти себе і відкрий своє творче начало!”. І людина, відпустивши себе, починає відкривати. Зрозуміло, що звуки, які вона вичаклує не матимуть жодного відношення до музики. Напевно, ви чули, як подібним чином розважаються діти, і відчували непереборне бажання посадити юного таланта в піаніно, а самому зіграти щось жвавеньке та бравурненьке, щоб надовго запам’яталось маленькому музикантові. Це точно не Вівальді.
Те саме стосується інших мистецтв. Оскільки лінь заважає вигадати оригінальний приклад, наведу цитату Томаса Еліота, який, міркуючи над vers libre казав, що жоден вірш не може бути вільним, для людини, яка хоче гарно зробити свою роботу. Певен, що за бажання можна знайти відповідні цитати і для будь-якого мистецтва. Процес самовираження важливий лише для однієї людини, та, можливо, її терапевта; результат творчості важливий для багатьох.
Цензура має мало точок перетину з творчістю. Власне, вони вичерпуються випадками, коли мова йде про захист суспільної моралі. І суспільну мораль варто захищати, адже, вона - не збірка настанов з питань поведінки чи карний кодекс, а спільний простір, в якому ми живемо кожного дня - парк, яким ми любимо гуляти, вулиця, якою йдемо на роботу, сходи в метро - місця де зустрічаємось з іншими. І, на моє глибоке переконання, цьому спільному простору варто бути комфортним.
Цього важко досягти, бо інші не обов’язково поділяють ваші смаки, уподобання та антипатії, а тим більше уявлення про комфорт . І навіть коли, ціною довгих перемовин, результату буде досягнуто, може виявитись, що комфорт не дуже-то й зручний, і є швидше середнім арифметичним, не-таким-вже-й-вдалим компромісом. Але якщо ви погоджуєтесь з тим, що ваша свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини, ви погодитесь на такий компроміс.
Цензура покликана захищати людей похилого віку від ненормативної лексики, дітей від порнографії, дорослих - від елементарного несмаку. І в цьому я не бачу нічого поганого. Якісний твір завжди знайде свій шлях до аудиторії - зрештою, скільки не забороняли “Улліса” з міркувань благопристойності, його опублікували ще за життя Джойса, і подібних прикладів - багато.
Цензура неприйнятна, коли її використовують як засіб контролю за інформованістю суспільства. Ситуація, коли держслужбовці намагаються приховати інформацію, яку люди мають право знати - абсурдна. Не тому що приховувати правду взагалі погано (це питання виховання, особистої сміливості та обставин), а тому що чиновники всіх можливих рангів та чинів, звань та почесних нагород, що пересуваються власними літаками чи машинами, громадським транспортом чи пішки, живуть у великих маєтках, чи двокімнатній хрущовці мають одну спільну рису - вони наймані робітники. І ми з вами - їх роботодавці.
(Інколи можна пожалітись на кадрове агентство, що підсунуло нам таких працівників, але як казав один з них - “Маємо те, що маємо”).
А тепер уявімо собі, що касир відмовляється повідомити власнику магазина, скільки грошей пройшло через касу. “Вам цього не варто знати” - суворо говорить вона, прикриваючи рукою роздрукований баланс за день. Або уявіть, що водій відмовляється відповісти на питання, чому він зник на 4 години в розпал робочого дня разом зі службовою машиною? “Це - серйозна справа. Ви не зрозумієте ”, - каже він своєму директору, - “то ж краще я вам не розповідатиму”.
Настільки ж неймовірною є ситуація, коли чиновник не відповідає на питання, які ми маємо право йому задати. І зовсім неприйнятно і неприпустимо, коли, користуючись своїм впливом та владою (які, до речі, ми з вами йому передали), він чи вона, змушує телеканали, газети, радіостанції утриматись в ефірі від інформації, на яке ми з вами маємо право. Ось такій цензурі варто сказати “Стоп!”, і уважно стежити за нею.
Не дуже розумію, для чого зупиняти цензуру. Як будь-який інструмент, від молотка до бурової вишки, її можна застосувати заради досягнення як благих, так і не дуже, цілей.
Але чи варто забороняти ножиці, лише тому, що вони можуть стати знаряддям вбивства, чи відмовлятись від збільшувального скла, бо воно може стати причиною пожежі? Мені здається потрібно мати вагомі причини аби зовсім відмовитись від цензури.
Серед обвинувачень, які закидають цензурі, я хотів би звернути увагу лише на одне - аналіз всіх обвинувачень потребує автора більш досвідченого та старанного, ніж я. Я ж зупинюсь, на тезі, згідно з якою цензура під виглядом захисту громадської моралі, обмежує свободу творчості.
Оскільки тут йдеться про три елементи (творчість, суспільну мораль, та цензуру), спробую розглянути їх окремо і почну з творчості.
Творчість неможлива без обмежень. Не в тому сенсі, що митець має бути блідий, голодний, бідний, невиїзний та фрустрований в усіх сферах життя. А в тому, що творення не те саме, що фантазування - на відміну від останнього воно відбувається в реальному світі, і обмежене матеріалом. Художник обмежений площею полотна, фарбами, кольором. Поет обмежений словами, ритмом, римою. Архітектор обмежений будівельними матеріалами, місцем де постане будинок, законами фізики врешті-решт.
Хоча, на початку варто було б згадати про ідейну складову творчості або художню задачу – те, що збирається сказати художник іншим. Бо ідея обмежує митця у виборі матеріалу, художній задум диктує письменникові композицію роману, поетові - віршовану форму, кінематографістові - візуальне фільму в цілому і окремих епізодів.
На цю нудотину з теорії мистецтва можна відповісти чимось енергійнішим та цікавішим. Наприклад, згадати про самовираження і самореалізацію, про шкідливість обмежень для повного розвитку особистості та навести розумну цитату з Маслоу. Ніхто не буде сперечатись з Маслоу, чи з тим, що у самовираження та обмеження небагато спільного. Втім, так само, як у самовираження і творчості.
Уявімо, що цілком порядну та освічену людину (втім, музично безграмотну) посадили поруч з піаніно і сказали - “Грай! Не зважай на ноти - просто відпусти себе і відкрий своє творче начало!”. І людина, відпустивши себе, починає відкривати. Зрозуміло, що звуки, які вона вичаклує не матимуть жодного відношення до музики. Напевно, ви чули, як подібним чином розважаються діти, і відчували непереборне бажання посадити юного таланта в піаніно, а самому зіграти щось жвавеньке та бравурненьке, щоб надовго запам’яталось маленькому музикантові. Це точно не Вівальді.
Те саме стосується інших мистецтв. Оскільки лінь заважає вигадати оригінальний приклад, наведу цитату Томаса Еліота, який, міркуючи над vers libre казав, що жоден вірш не може бути вільним, для людини, яка хоче гарно зробити свою роботу. Певен, що за бажання можна знайти відповідні цитати і для будь-якого мистецтва. Процес самовираження важливий лише для однієї людини, та, можливо, її терапевта; результат творчості важливий для багатьох.
Цензура має мало точок перетину з творчістю. Власне, вони вичерпуються випадками, коли мова йде про захист суспільної моралі. І суспільну мораль варто захищати, адже, вона - не збірка настанов з питань поведінки чи карний кодекс, а спільний простір, в якому ми живемо кожного дня - парк, яким ми любимо гуляти, вулиця, якою йдемо на роботу, сходи в метро - місця де зустрічаємось з іншими. І, на моє глибоке переконання, цьому спільному простору варто бути комфортним.
Цього важко досягти, бо інші не обов’язково поділяють ваші смаки, уподобання та антипатії, а тим більше уявлення про комфорт . І навіть коли, ціною довгих перемовин, результату буде досягнуто, може виявитись, що комфорт не дуже-то й зручний, і є швидше середнім арифметичним, не-таким-вже-й-вдалим компромісом. Але якщо ви погоджуєтесь з тим, що ваша свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини, ви погодитесь на такий компроміс.
Цензура покликана захищати людей похилого віку від ненормативної лексики, дітей від порнографії, дорослих - від елементарного несмаку. І в цьому я не бачу нічого поганого. Якісний твір завжди знайде свій шлях до аудиторії - зрештою, скільки не забороняли “Улліса” з міркувань благопристойності, його опублікували ще за життя Джойса, і подібних прикладів - багато.
Цензура неприйнятна, коли її використовують як засіб контролю за інформованістю суспільства. Ситуація, коли держслужбовці намагаються приховати інформацію, яку люди мають право знати - абсурдна. Не тому що приховувати правду взагалі погано (це питання виховання, особистої сміливості та обставин), а тому що чиновники всіх можливих рангів та чинів, звань та почесних нагород, що пересуваються власними літаками чи машинами, громадським транспортом чи пішки, живуть у великих маєтках, чи двокімнатній хрущовці мають одну спільну рису - вони наймані робітники. І ми з вами - їх роботодавці.
(Інколи можна пожалітись на кадрове агентство, що підсунуло нам таких працівників, але як казав один з них - “Маємо те, що маємо”).
А тепер уявімо собі, що касир відмовляється повідомити власнику магазина, скільки грошей пройшло через касу. “Вам цього не варто знати” - суворо говорить вона, прикриваючи рукою роздрукований баланс за день. Або уявіть, що водій відмовляється відповісти на питання, чому він зник на 4 години в розпал робочого дня разом зі службовою машиною? “Це - серйозна справа. Ви не зрозумієте ”, - каже він своєму директору, - “то ж краще я вам не розповідатиму”.
Настільки ж неймовірною є ситуація, коли чиновник не відповідає на питання, які ми маємо право йому задати. І зовсім неприйнятно і неприпустимо, коли, користуючись своїм впливом та владою (які, до речі, ми з вами йому передали), він чи вона, змушує телеканали, газети, радіостанції утриматись в ефірі від інформації, на яке ми з вами маємо право. Ось такій цензурі варто сказати “Стоп!”, і уважно стежити за нею.
четвер, 3 лютого 2011 р.
Підписатися на:
Дописи (Atom)