понеділок, 14 березня 2011 р.

Нудний есей на захист цензури

(написано для конкурсу Стоп цензурі)

Не дуже розумію, для чого зупиняти цензуру. Як будь-який інструмент, від молотка до бурової вишки, її можна застосувати заради досягнення як благих, так і не дуже, цілей.

Але чи варто забороняти ножиці, лише тому, що вони можуть стати знаряддям вбивства, чи відмовлятись від збільшувального скла, бо воно може стати причиною пожежі? Мені здається потрібно мати вагомі причини аби зовсім відмовитись від цензури.

Серед обвинувачень, які закидають цензурі, я хотів би звернути увагу лише на одне - аналіз всіх обвинувачень потребує автора більш досвідченого та старанного, ніж я. Я ж зупинюсь, на тезі, згідно з якою цензура під виглядом захисту громадської моралі, обмежує свободу творчості.

Оскільки тут йдеться про три елементи (творчість, суспільну мораль, та цензуру), спробую розглянути їх окремо і почну з творчості.

Творчість неможлива без обмежень. Не в тому сенсі, що митець має бути блідий, голодний, бідний, невиїзний та фрустрований в усіх сферах життя. А в тому, що творення не те саме, що фантазування - на відміну від останнього воно відбувається в реальному світі, і обмежене матеріалом. Художник обмежений площею полотна, фарбами, кольором. Поет обмежений словами, ритмом, римою. Архітектор обмежений будівельними матеріалами, місцем де постане будинок, законами фізики врешті-решт.

Хоча, на початку варто було б згадати про ідейну складову творчості або художню задачу – те, що збирається сказати художник іншим. Бо ідея обмежує митця у виборі матеріалу, художній задум диктує письменникові композицію роману, поетові - віршовану форму, кінематографістові - візуальне фільму в цілому і окремих епізодів.

На цю нудотину з теорії мистецтва можна відповісти чимось енергійнішим та цікавішим. Наприклад, згадати про самовираження і самореалізацію, про шкідливість обмежень для повного розвитку особистості та навести розумну цитату з Маслоу. Ніхто не буде сперечатись з Маслоу, чи з тим, що у самовираження та обмеження небагато спільного. Втім, так само, як у самовираження і творчості.
Уявімо, що цілком порядну та освічену людину (втім, музично безграмотну) посадили поруч з піаніно і сказали - “Грай! Не зважай на ноти - просто відпусти себе і відкрий своє творче начало!”. І людина, відпустивши себе, починає відкривати. Зрозуміло, що звуки, які вона вичаклує не матимуть жодного відношення до музики. Напевно, ви чули, як подібним чином розважаються діти, і відчували непереборне бажання посадити юного таланта в піаніно, а самому зіграти щось жвавеньке та бравурненьке, щоб надовго запам’яталось маленькому музикантові. Це точно не Вівальді.

Те саме стосується інших мистецтв. Оскільки лінь заважає вигадати оригінальний приклад, наведу цитату Томаса Еліота, який, міркуючи над vers libre казав, що жоден вірш не може бути вільним, для людини, яка хоче гарно зробити свою роботу. Певен, що за бажання можна знайти відповідні цитати і для будь-якого мистецтва. Процес самовираження важливий лише для однієї людини, та, можливо, її терапевта; результат творчості важливий для багатьох.

Цензура має мало точок перетину з творчістю. Власне, вони вичерпуються випадками, коли мова йде про захист суспільної моралі. І суспільну мораль варто захищати, адже, вона - не збірка настанов з питань поведінки чи карний кодекс, а спільний простір, в якому ми живемо кожного дня - парк, яким ми любимо гуляти, вулиця, якою йдемо на роботу, сходи в метро - місця де зустрічаємось з іншими. І, на моє глибоке переконання, цьому спільному простору варто бути комфортним.

Цього важко досягти, бо інші не обов’язково поділяють ваші смаки, уподобання та антипатії, а тим більше уявлення про комфорт . І навіть коли, ціною довгих перемовин, результату буде досягнуто, може виявитись, що комфорт не дуже-то й зручний, і є швидше середнім арифметичним, не-таким-вже-й-вдалим компромісом. Але якщо ви погоджуєтесь з тим, що ваша свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини, ви погодитесь на такий компроміс.

Цензура покликана захищати людей похилого віку від ненормативної лексики, дітей від порнографії, дорослих - від елементарного несмаку. І в цьому я не бачу нічого поганого. Якісний твір завжди знайде свій шлях до аудиторії - зрештою, скільки не забороняли “Улліса” з міркувань благопристойності, його опублікували ще за життя Джойса, і подібних прикладів - багато.

Цензура неприйнятна, коли її використовують як засіб контролю за інформованістю суспільства. Ситуація, коли держслужбовці намагаються приховати інформацію, яку люди мають право знати - абсурдна. Не тому що приховувати правду взагалі погано (це питання виховання, особистої сміливості та обставин), а тому що чиновники всіх можливих рангів та чинів, звань та почесних нагород, що пересуваються власними літаками чи машинами, громадським транспортом чи пішки, живуть у великих маєтках, чи двокімнатній хрущовці мають одну спільну рису - вони наймані робітники. І ми з вами - їх роботодавці.

(Інколи можна пожалітись на кадрове агентство, що підсунуло нам таких працівників, але як казав один з них - “Маємо те, що маємо”).

А тепер уявімо собі, що касир відмовляється повідомити власнику магазина, скільки грошей пройшло через касу. “Вам цього не варто знати” - суворо говорить вона, прикриваючи рукою роздрукований баланс за день. Або уявіть, що водій відмовляється відповісти на питання, чому він зник на 4 години в розпал робочого дня разом зі службовою машиною? “Це - серйозна справа. Ви не зрозумієте ”, - каже він своєму директору, - “то ж краще я вам не розповідатиму”.

Настільки ж неймовірною є ситуація, коли чиновник не відповідає на питання, які ми маємо право йому задати. І зовсім неприйнятно і неприпустимо, коли, користуючись своїм впливом та владою (які, до речі, ми з вами йому передали), він чи вона, змушує телеканали, газети, радіостанції утриматись в ефірі від інформації, на яке ми з вами маємо право. Ось такій цензурі варто сказати “Стоп!”, і уважно стежити за нею.

Немає коментарів: