Кожного року, наприкінці грудня мене охоплює бажання написати про події, якими запам'ятався рік, що минає. Підбити підсумки, навести результати, згадати минуле, глянути у майбутнє. Здається, жодного разу я не втілював задум. Як всім добре відомо, в сезон виготовлення салатів та пакування подарунків немає часу на рефлексії. Звичайно, можна дезертувати і сховатись від поспіху у затишному місці, але, коли це вдається, то хочеться займатись чим завгодно але не згадками про минулий рік.
Втім, 2012 - був гарним роком, і мені хотілось би залишити про нього згадку. Нижче - огляд книг, які я почав і закінчив читати протягом минулого року.
(Назви книг наведено у тому вигляді, в якому вони зафіксовані на обкладинці).
Детективи про інспектора Джона Ребуса. (Ian Rankin. Knots and Crosses; Mortal Causes; Let it Bleed; Ressurection Men; Exit Music).
Інспектор Джон Ребус багато пє і курить, він не вміє працювати в команді, а обираючи між дедукцією та деструкцією, зазвичай, надає перевагу останній. То ж його життя не можна назвати легким. Але якщо всі ці недоліки допомагають розкривати злочини корумпованих політиків, брудних поліцейських, російських олігархів, ультраправих радикалів, та короля злочинного Едінбурга Джеральда МакКаферті, то Джон Ребус не бачить причин мінятись.Книги про інспектора Ребуса - кримінальні романи. Головне питання детектива "Хто це зробив" тут на другому плані, більше уваги приділяється стосункам, внутрішнім конфліктам персонажів, їх світогляду, навіть, пошукам Бога в церквах та в собі. Оповідь завжди ведеться від всюдисущої третьої особи, що дозволяє робити розвивати паралельно декілька сюжетних ліній.
Дія всіх (прочитаних мною) романів розгортається в Едінбурзі з короткими вилазками по Британії. Ренкін з детальністю туристичного путівника називає та розповідає про вулиці, якими ходять та їздять його герої, райони та будинки в яких вони мешкають і працюють, кафе та паби де вони інколи їдять і значно частіше випивають. Інколи це цікаво, частіше - нудно. Але, гадаю, такі описи гарно працюють на створення атмосфери буденної поліцейської роботи. Ходіння, опитування та пошук інформації в ній займає значно більше часу ніж переслідувань та перестрілок.
Дякувати всім, хто до цього причетний, романи про інспектора Ребуса позбавлені чорнухи, а розважальність зберігається завдяки сюжету, який, інколи, робить такі повороти, що реалістичність викладу, зовсім трішки, починає тріскатись. Але це, скоріше перевага, ніж недолік книг Ренкіна, бо зрештою це пригодницька література, а вона спочатку має бути цікавою, а потім правдивою. І, ще слід згадати про гумор. Суворий, скупий, часто чорний і дуже часто мужній (що дорівнює грубий).
Книги Ренкіна - справжній перегортачі сторінок. Можна сказати "Дочитаю до кінця розділу і вимикаю світло", але будьмо чесними один з одним - це виправдання, в яке ви самі не вірите.
Даниель Пеннак. Как роман.
За словами автора - книга була написана в допомогу батькам, які хочуть аби їх діти більше читали. Але, як знає будь-який читач - вірити автору, це остання справа. Якщо ви гадаєте, що у ваші стосунки з книгами потрібно повернути трохи романтики - "Как роман" саме для вас. Пеннак любить читати, і може заразити вас своєю любов'ю.Моя наулюбленіша частина книги - десять прав читача, які сформулював Пеннак. Люди читають доволі давно і процес обріс певними уявленнями (традиціями), в тому числі тими які визначають, як читати "правильно" і як читати - "неправильно". Втім, варто пам'ятати що книги пишуть для читачів, які мають свої права. Найбільш цінне з них, на мою думку - "Читач має право не закінчувати почату книгу" )
Йоган Хейзинга. Культура Нидерландов в XVII веке.
В університеті Homo Ludens мені видався трохи претензійним і занадто простим. Напевно тому, що другокурсники знають, як влаштований світ значно краще за авторів з навчальної програми. Тому я радий, що прочитав Культуру Нидерландов... - моє упередження, якщо й не зникло, то відчутно послабшало.Культура Нидераландов... - являє собою цикл лекцій, присвячених присвячених політиці, релігії, літературі, живопису, архітектурі Нідерландів сімнадцятого століття, часу коли культура Нідерландів досягла вершини свого розвитку.
Історія Голландії може бути вам не цікавою, культура XVII може видаватись вам чужою. Але якщо вас цікавить історія культури загалом, чи ви отримуєте задоволення, коли читаєте твори розумної і освідченної людини, яка пише про те, що любить - книга саме для вас.
Не буду робити експрес-переказ історії голландської культури. Праця невелика, її легко прочитати за три вечори. Краще розкажу, як книга потрапила до мене. Я побачив її в останній день Книжкового Арсеналу. Ціна - сміховинні 80 гривень, але це було на тридцять гривень більше, ніж у в моєму розпорядженні. Я попросив зачекати продавця відкласти книгу на десять хвилин. Як виявилось згодом - слід було збільшити термін на три хвилини, але тоді я не знав, що найближчий банкомати від Арсеналу знаходиться аж на площі Слави. Коли я з'явився перед продавцем, той доволі безцеремонно заявив - "Ви ж казали - десять хвилин. Минуло більше. Я продав книгу". Я був натхненно пригнічений втратою. Я б ще довго з задоволенням згадував невдачу та розмірковував про злу долю, але менш ніж за два тижні Даша подарувала мені ту саму помаранчево-чорну книгу в твердій обкладинці. Дякую, Дашо )
Гюстав Флобер. Мадам Боварі.
Історія Еммануель Боварі, для якої фантазії про кохання важили більше ніж реальне життя.Я рідко дочитую книги, головний герой яких мені не симпатичний. З Лолітою я попрощався в районі п'ятдесятих сторінок, і так не зміг до неї повернутись. Братів Карамазових та Злочин і покарання - покинув по завершенні першої частини, щодо Самотнього вовка - я пробував читати його три рази і здається кожного разу нумерація там закінчується на двадцять першій сторінці. Єдина причина, чому я дочитав Мадам Боварі - це право читача, не дочитувати книги (див. і чит. Даниэль Пеннак "Как Роман"). Оскільки я мав право не дочитувати книгу, то вирішив що можу спробувати її дочитати. Хоча б заради експерименту.
Ймовірно, свого часу це був новий крок в світовій літературі і невипадково, що письменники називають Мадам Боварі серед книжок, які необхідно. Бесіда між Еммануель Боварі та Родольфом - потужний епізод. Але читати роман, де немає жодного позитивного чи хоча б симпатичного персонажа, це, я вам скажу - непросто. Не думаю, що я здатен на подібний подвиг в найближчому майбутньому.
John le Carre. The Tailor of Panama.
Історія про те, як маленькі брехні маленької людини змінили життя маленької країни. Це не повністю прочитана книга, в тому розумінні, бо я був позбавлений необхідності докладати зусилля аби уявити головних героїв - їх образи вже були підготовлені Джефрі Рашем, Пірсом Броснаном та Джеймі Лі Кертіс у фільму 2001 року.Агент британської розвідки Оснард приїжджає до Панами, де використовуючи батіг і пряник (шантаж і гроші) вербує Гаррі Пенделя, місцевого швеця, колишнього злочинця і самозванця. Аби втримати Оснарда, Гаррі постачає йому інформацію, яку важко назвати достовірною. Точніше, Гаррі хотів би, щоб вона такою була і хіба його провина, що це не так?
Тут мало симпатичних персонажів. Гаррі Пендель - бреше, переживає через це, аби втомувати сумління бреше ще більше, ще більше переживає і так далі. Оснард використовує службові гроші на свої потреби - чим грандіознішою буде інформація від Гаррі, тим більше дасть Лондон, тим більше залишиться у Оснарда. Дружина Гаррі, Луїза все життя переживає, що гірша за власну сестру, ревнує Гаррі до його помічниці і потайки пє.
Втім цю галлерею малоприємних типів компенсує наявність персонажів другого плану серед яких трапляються і просто нормальні (посол Молтбі та працівник посольства Найджел Стормонт), і ті, які викликають повагу (помічниця Гаррі, Марта).
Не бачу достатньо ґрунтовних причин, аби ця книга була рекомендована для обов'язкового прочитання. Але якщо ви брехали (брешете) не тільки заради певної мети, а ще й через любов до процесу - в цьому романі ви знайдете багато моментів, які вам видадуться знайомими.
(Швець з Панами - ще один приклад того, що не можна всюди підстрахуватись - Ле Карре не розраховував на російськомовного читача, обираючи прізвище Пендель головному герою).
Пьер Дюкан. Я не умею худеть.
Книга по одній з багатьох популярних дієт, написана самим автором. Дієта складається з чотирьох етапів: на першому (найкоротшому) вживається тільки білкова їжа, на другому - білки та овочі, на третьому до білків та овочів додаються фрукти, хліб, сир та інші, не зовсім дієтичні продукти, а на четвертому, можна їсти майже все, в розумних кількостях і залишаючи один день в тижні для виключно білкових страв.Крім опису самої дієти, вона містить загальну інформацію про принципи харчування, принципи здорового харчування, та численні панегірики методу Пьєра Дюкана від автора книги Пьєра Дюкана. Навряд, Я Не Умею Худеть можна назвати шедевром публіцистичної чи науково-популярної прози, але для тих, хто цікавиться способами схуднути - напевно це корисне джерело інформації.
Цю книгу я прочитав за один вечір, але ще не почав виконувати рекомендації пана Дюкана. Обвоязково збираюсь це зробити. З наступного понеділка.
Simon Callow. Charles Dickens and Great Theatre of the World.
Біографія Чарльза Діккенса написана британським актором Саймоном Келлоу в якій життя письменника розглядається крізь призму його стосунків з театром. В юності той мріяв стати актором, і якби не випадкова хвороба, через яку Чарльз пропустив прослуховування в театрі, можливо світ так і не дізнався про великого-літератора Діккенса, а був би знайомий з Діккенсом-актором.Любов Діккенса до театру не пройшла навіть коли він став відомим письменником (а це трапилось у 26 років). Під час своєї першої подорожі до Канади і Америки він був допомагав поставити спектакль у Монреалі. Пізніше, на вистави його аматорського театру (які він ставив та й грав) - збирались представники вищого світу, і доходи були достатніми аби пускати їх на благодійність. Публічні читання Діккенсом своїх творів збирали стільки людей, що письменник з повним правом може називатись першою поп-зіркою Британії. І не тільки тому що письменник писав гарні тексти, але мав великий акторський талант.
У мене інколи було відчуття, що Саймон Келлоу не розповідає про життя письменника, але ще робить акторське трактування образа Чарльза Діккенса. Тому, гадаю, ця книга буде незамінною для актора, який готується до виконнаня ролі Чарльза Діккенса у масштабному біографічному полотні. Втім, це аж ніяк не применшує цінності самої книги. Це детальна і гарно написана біографі великого письменника, що робить її вартою прочитання як тими, хто здогадується якою мовою писав Діккенс, так і тим, хто розібрався у спарві "Джардін проти Джардінса".
Brian Murray. The Bedside, Buthtube and Armchair Companion to Dickens.
Ця книга не тільки переповідає біографію Чарльза Діккенса, але дає розуміння культурного контексту (прости 'осподи) в якому жив письменник, і в якому його сприймали сучасники. Як ставився Діккенс до християнства, і, оскільки ми говоримо про Великобританію, про яке саме християнство ми говоримо? Як Діккенс ставився до виправної системи? Якими були стосунки письменника з американцями і навпаки? А якими - з Теккереєм і що про все це думали сучасники? Які матеріли пубілкували журнали, засновані та керовані Чарльзом Діккенсом? Як щодо магнетичних здібностей письменника - що це таке, звідки прийшла мода, і що думали про це близькі та друзі Діккенса? Відповіді на ці, а також на півтори сотні інших спеціальних питаннь можна знайти у книзі The Bedside, Buthtube and Armchair Companion to Dickens.P.G.Woodhouse. The World of Jeeves.
Збірка оповіданнь про пригоди Бертрама Вустера і Реджинальда Дживса від самого початку їх знайомства. Окрім очевидної дживсофільної цінності, книга має більш буденні переваги. Вона може посісти, разом з чайником, молотком, та пилососом, одне з найважливіших місць в домашньому господарстві, через свій обсяг. 763 сторінки - це не жарти. І коли вам буде потрібно притиснути пакувальний папір на столі, додати зайвої ваги на тренажер чи пояснити агітатору, що ви вже визначились із своїм вибором - томик Вудхауса стане вам у пригоді.Але перш за все - збірка добрих і смішних історій. Дуже смішних історій. Тільки не намагайтесь прочитати їх всі одразу.
І декілька пєс.
Джон Бойнтон Пристли. "Сокровище".
Група людей з різних соціальних прошарків знаходить на безлюдному острові скарб. До прибуття корабля, який забере їх назад до цивілізації залишається декілька днів. Пєса починається із святкування. Учасники експедиції щасливі, розпивають шампанське та проголошують тости за здоров'я одне одного та всіх загалом. Задоволені всі, окрім однієї особи, яка ставить під сумнів умови розподілу коштів. Зовсім скоро, її сумнів передається і іншим учасникам експедиції...Якби цю п'єсу писав Голдінг, то до прибуття на острів ВМС її величності в живих залишилось би півтора персонажа. На щастя, автор - Бойнтон Прістлі, тому всі залишились в живих, а дехто, навіть, одружився. Пєса варта уваги через драматургічну складову - автор ані на хвилину не дає читачу засумувати і розслабитись (не бачив постановки, тому не скажу про глядача). Оскільки я за три прочитання так і не зрозумів, як це працює, залишається вдатись до махлювання і обійтись метафорою: із слабкого вітерця народжується ураган континентальних масштабів який зникає так само раптово як і почався.
(Слід перечитати вчетверте і розібратись нарешті, що до чого).
Юджин ОНил. "За горизонтом".
Сімейна сага про двох братів, старшого фермера та молодшого студента-мрійника, які обмінялись долями через дівчину, в яку обидва були закохані. Чи варто говорити, що гарно історія з таким початком не закінчиться?Сумна п'єса Вже в середині другого акту стає зрозуміло, що не всі головні герої доживуть до завіси, а ті кому це вдасться навряд чи будуть щасливі. Але За Горизонтом - не трагедія, тут не діють сили, непідвладні дієвим особам. Персонажі знаходяться там, де знаходяться, коли падає завіса, не через фатум, долю, обставини непереборної сили, а через власні вибори, рішення, чи, скоріше, їх відсутність. П'єса має відкритий фінал, але, якщо чесно, головні герої не настільки симпатичні типи, аби перейматись їх долею після прочитання. Юджін ОНіл - великий майстер, але збірка його драм не з моєї полки.
Эдуардо де Филиппо. "Цилиндр".
Дрібна афера, пішла не так як планувалось і тепер дрібні злодюжки мають назвати суму, за яку чесна жінка може стати повією.Перед тим як відкрити Цилиндр, я випадково подивився "Розлучення по-італійські", сценарій до якого написав Де Філіппо. Можливо тому, головні герої в моїй уяві були невловимо схожі на Марчелло Мастрояні та Софі Лорен.
Цилиндр - невелика смішна, сумна і прониклива п'єса І тут, мимоволі, думаєш, що могло трапитись після завіси.
Немає коментарів:
Дописати коментар