четвер, 14 червня 2012 р.

Ноель Галлахер та його High Flying Birds


(Трохи про концерт 13 червня). 
Коли ми з Дашею приїхали в залі було небагато людей. У мене виникла гірка думка, що концерта не буде. Або, що значно гірше, він відбудеться, але з сотнею людей в залі (включно з охороною). Але не пройшло і двадцяти хвилин, як в залі назбиралась пристойна кількість людей. Звичайно не стадіон, на яких Галлахерів бачити звичніше, але з врахуванням всіх інших обставин (місце проведення, невисоку популярність самого Ноеля) - це була пристойна кількість.
До того ж якби глядачів було більше, то я б не помітив Бориса Гребенщікова, який перед своїм виступом прийшов послухати трохи музики ) Ми бачили як БГ пройшов крізь зал та підійшов до охорони біля сцени. „БГ на розігріві? Чи може спільний виступ? Нісенітниці!” – подумав я, хоча інша частина мене, казала, що це було б цікаво. БГ, поговоривши з охороною повернувся в зал, та став за майданчиком звуко- та світло-техників. Він був „немногословен и прост”, в чорній куртці, чорних штанях, та сонцезахисних (помаранчевих?) окулярах. Оскільки на концерт прийшла свідома публіка вже за декілька хвилин біля БГ утворилась черга з бажаючих сфотографуватись та отримати автограф. Ваш покірний кореспондент не наважився підійти. Гадаю, Гребенщіков так би і простояв весь вечір роздаючи автографи, якби в залі нарешті не згасло світло і на сцену вийшли...

Noel Gallaher’s High Flying Birds
І почався концерт.
Треба визнати, що Ноель Галлахер співає краще за свого брата. Ну може вокал у нього не настільки проникливий, але він не „бреше” мелодію, не забуває слова, і взагалі поводиться більш дисципліновано ніж Лайем, судячи з записів концертів останнього.
Співали переважно пісні Noel Gallaher’s High Flying Birds. І в записі, і в живу Dream On, The Death of You and Me, If I had a Gun – надзвичайні штуки. З репертуару (хоча це слово більше підходить до класичної музики) Oasis зіграли чотири пісні - Supersonic, Little by Little, Half the World Away (?) і... Але тією піснею завершували концерт, тому про неї наприкінці запису. Але можливо пісень Oasis було більше, і я просто щось пропустив.
Мені здалось, що були якісь проблеми із звуком. Звичайно, не слід йти на рок-концерт і розраховувати що можна буде розібрати партії кожного музиканта. Але звук був трохи глухим. Можливо тому, що приміщення акустично не пристосовано. Можливо тому, що звуковики не доробили. Можливо тому, що в мене заклало вуха на другій композиції. Але кому потрібні ці звуки, коли є драйв.
Драйв. Це ефмерне явище, дати визначення якому зараз в мене не стане таланту чи терпіння. Слухачі ближче до сцени стрибали, плескали в ритм, танцювали! Було надзвичайно, правда! І перед цим бурхливим морем людей, незворушно, як і годиться справжньому рокнрольщику, стояв Ноель Галлахер. (Ну, добре, нехай не зовсім морем, але озером, чи великим резервуаром.)
Тільки після третьої пісні Ноель почав розмовляти з залом. Але на початку концерту глядачі були ще не готові вступати з ним у діалог. Манчестерський акцент – штука хитра, особливо, коли ви не англієць і у вас вуха гудуть від гучномовців. Ситуацію врятували групи англійських футбольних фанатів, три чи чотири, які підійшли ближче до другої чверті концерту. Вони розмахували англійським прапором, щось кричали Ноелю, Ноель їм стримано відповідав. Наприкінці концерту Ноель звернувся до залу з попередженням:. „Я буду тут ще декілька днів. Буду відпочивати. Якщо побачите мене на вулиці навіть не думайте питати про автографи чи фото. Не смійте про це думати. Особливо, якщо ви англійці”.
І на останок.
На останок була Don’t Look Back in Anger. Зал був настільки заведений, що приспів Ноелю довелось співати лише два рази. Впреше в своєму житті я співав з натовпом, і маю визнати – це гарне відчуття, яке не скоро забувається. 
Відео з іншого концерту. Але в Києві було просто трохи менше людей )



Немає коментарів: