Прага. Фото з обовязкової програми

Ці фото я зроби в останній, чудовий теплий весняний день в Празі )

Фото з телевежі (93 метри над землею)

Фото зроблені з празької телевежі

Травневі канікули. День 4 та 5. Прага

День четвертий та пятий
В середу я вирішив відпочити. Тобто, це канікули і за визначенням не потрібно сильно напружуватись, та все одно усвідомлення необхідності за короткий строк передивитись якомога більше обєктів, та нахопатись враженнь трохи виснажує. То ж зранку після сніданку я подивився трохи СіЕнЕн (як виявилось, не дуже цікавий канал), потім почитав, а потім, вибачте, задрімав. Прокинувся о 14.00 і поїхав в місто, де гуляв поки не почався дощ. Без пригод, але мені сподобалось.
Вчора був на телевежі (Жижкова башта)(фото - згодом). Башта схожа на космічну ракету перед стартом, і деякі мешканці Праги здається не проти, щоб вона поскоріше вже стартувала. Я не пражанин, і мені вежа сподобалась. Табло в ліфті показує скільки метрів, а не етажів він проїхав. Панорамний поверх розташований на висоті 93 метрів, і з нього, за гарної погоди відкривається вид на 100 кілометрів. Я боюсь висоти, і на висоті майже ста метрів я переконався, що це глибоке і сильне почуття. Але захват від побаченного - значно сильніший.
А ввечері пішов гуляти по Градчанам. Туристів вже практично не було, проте були каштани, акації, та бузок. Не знаю чи Київ, ще є найзеленішою столицею Європи, але якщо й так, то Прага йому нічим не поступиться. Такої кількості садів, парків, каштанових алей я не бачив навіть в Києві. І ще, вчора був дуже лагідний вечір. Тож, жодних пригод, просто дуже приємна прогулянка - нема чого розповісти, але повірте, це було гарно )
Втім, два абзаци за два дні - це малувато. Тож, залишу тут подорожні нотатки. Несистематизовані та довільні, як і мої прогулянки Прагою.
Люди та собаки. Я бачив дівчину, яка зайшла в трамвай з долматинцем, та молоду пару, які зайшли з двома собаками до банку. Багато людей, які в місті вигулюють собак (відповідно, стенди з бумажними пакетами є доволі поширеною прикрасою празьких вулиць). Слід зауважити - собаки дуже виховані, мовчать, навіть найменші, і не звертають уваги на незнайомців. На Карловом мосту бачив справжнього ньюфаундленда. Неповторно красива собака. А кішок я бачив лише на сувенірних магнітах та футболках.
Люди, особливо жінки, на милицях. Не можу зрозуміти, може кількість людей на милицях є однаковою незалежно від регіону, але в Празі за останні чотири дні прогулянок я побачив пять чи шість жінок на милицях. Це значно більше ніж в Києві. Єдине пояснення яке приходить в голову - травми це наслідок небезпечного поєднання бруківки, схилів та високих підборів. Втім, я відкритий до альтернативних поясненнь.
Бомжі. В Празі є все, в достатній кількості, і бомжі не виключення. Майже на кожній великій площі або парку можна помітити группу "міських мандрівників". Празькі бомжі не менш живописні за київських, хіба трохи частіше використовують переваги теплої води.
Туристи. Значно живописніший соціальний прошарок празького населення. За словами керівника нашої групи постійно в Празі проживає 1,5 млн людей. А кожного дня до Праги прибуває 350 000 туристів. Можливо вона помилилась. Але якщо й так, то зовсім трохи - туристів тут море, океан. Італійські школяри, німцькі пенсіонери, японці, росіяне (травневі свята, це травневі свята), американці, французи, студенти, закохані, родини з дітьми, друзі, з групою, або самостійно - все, що ви могли собі уявити.
Але варто зайти за три квартали від Старомеської чи Вацлавської площ ви потрапите в іншу, більш празьку Прагу. Так, ймовірність зустріти людину з мапою та рюкзаком залишається доволі великою (1 вулиця - 1,5 туриста). Але тут можна зустріти і звичайних пражан у природній атмосфері. Доволі милі люди, як на перший погляд.
Щодо мап. Кількість людей, що зупинились посеред вулиці і витрачаючи останні душевні сили намагаються визначити де ж на цій проклятій мапі та точка А, в якій вони зараз знаходиться, і де та недосяжна, як міраж, точка Б, якої вони прагнуть досягти - перевищує найсміливіші очікування. Не скажу скільки разів я сам напружував чоло, поки розумів де знаходжусь. Тут легко заблукати, бо вулиці розташовані лабиринтом, а від шикарних фасадів, затишних площ та парків, ресторанчиків та кафе, голова йде обертом (здається я про це вже казав). Тому, гадаю стратап "Місцеві. Допомогаємо знайти вас на мапі Праги і пояснюємо маршрут з 2011" швидко б перетворився на успішне підпримство, з можливим розміщенням акцій на Нью-Йоркскій біржі.
Тут багато сувенірних лавок. Але більшість з продавців дозволяє просто дивитись і не навязує свій товар. Можливо, тому що вони надзвичайно виховані, а може тому, кількість туристів (див.вище) дозволяє продавцям не дуже напружуватись на роботі - їх покупець до них обовязково завітає.
Здається, я писав про місцеві книги - вони настільки гарно оформлені та надруковані, що їх хочеться придбати як сувенір, красиву річ, предмет мистецтва. Але не всі чехи поділяють таке ставлення до книг. Переважна частина місцевого населення, купує книги для того аби їх читати. Книжкових магазинів - неймовірна кількість, в вагоні метро чи трамвая, ви обовязково знайдете як мінімум трьох читачів, на лавках в парках, чи ресторанах швидкої їжі - ви обовязково знайдете ще двох читачів, на зупинках трамвая, автобусів чи метровських ескалаторах поруч з рекламою масла, та банків, можно знайти рекламу книжкових новинок. (В метро ця реклама здається не дуже продуманою, бо постери розвішані так, що їх верхня та нижня сторони паралельні ескалатору, тож доводиться нахиляти голову, аби прочитати написане, на постері, а нахиляти голову на ескалаторі - ризикована справа). І читають не лише дорослі, але й діти. Думаю, якщо немає іншої, то книжковий в Чехії, є достатньою причиною аби вивчити чеську.

Нарешті фото.

Сьогоднішній день був не дуже багатим на події, але багатим на враження. Втім про них напишу завтра. А сьогодні - вивішую фото за останні три дні.

День перший.



День другий



День третій

Травневі канікули. День 2 та 3. Краків-Прага. Прага.

Отже вчора я приїхав до Праги.

Здається це моя остання довга автобусна мандрівка. Автобус о 800 відправився з Кракова і о 1700 зупинився біля празського вокзалу. До очікуванних фізичних складностей такої подорожі у вигляді затеклих кінцівок та неможливості прийняти зручну позу, додалась ще одна, моральна. Виявилось, що регулювати гучність динаміків у автобусі неможливо, тому протягом доволі довгого часу, треба було слухати керівника групи. Я розумію всю складність її роботи, і підозрюю, що межа між класним керівником в школі для дітей з особливо складним характером, та керівником туристичної групи тонка, майже прозора. Відповідати на дурні питання, давати розумні поради, бути рідною мамою для 40 осіб різного віку та світоглядів - це важка справа. Але я досі не розумію, чому не можна було зробити промову нашого керівника трохи тихшою. Порятунку не було навіть в наушниках. З іншого боку, я дізнався, що "річки Чехії течуть з півдня на північ, і впадають в три моря: Балтійське, Північне, та Північно-Льодовите", що битва при Аустерліці була названа битвою трьох імператорів на честь російського, австрійського та пруського (мені здавалось, що замість пруського мав бути французський), "за останню тисячу років Чехія дуже змінилась" і що "багато хто говорить, що Прага схожа на Київ (пауза)... Ні, не схожа".

А ще, довгу подорож автобусом прикрасили види з вікна. Краса неймовірна. Зелені поля вкриті жовтими квітками рапса, косулі, які не бояться підходити близько до траси, будинки, вкриті черепицею. (Особисте враження, яке не має під собою жодного експерементального підтвердження - в Польщі та Чехії приватні будинки розфарбовані, переважно, в кольори національних прапорів. В Польщі - велика кількість білих, та різного ступеню сірих будинків, з червоними, та блідо-червоними дахами. В Чехії - до білого та червоного додається ще й синій. Навіть, якщо я помиляюсь - було б прикольно, якби десь так і було).
Прага зустріла нас хмарами та дощем. Ми зупинились у вокзала і нас одразу повели на екскурсію Старим Містом. За окремим виключенням, я не буду переповідати зміст того, що розповідав нам екскурсовод. По-перше, мені ліньки, а по-друге - приїздіть до Праги і самі все побачите та почуєте. Дуже вразила площа Вацлава, яка за розмірами скоріше вулиця, ніж площа. На відміну від Кракова - переважна більшість будинків тут відремонтована, пофарбована і підтримується у гарному стані. Надзвичайному і фантастичному стані. Ах... Завтра робитиму фото, викладу кілька моїх улюблених )

Сьогоднішній день почався з дощу. Холодного, неприємного і неквапно-спокійного в своєму намаганні зробити цей день якомога неприємнішим для туристів. Дощ йшов до середини дня, а холодна погода залишилась до вечора. Кажуть, завтра буде тепліше, втім, я б не дуже сподівався.
Я не очікував багото від екскурсії по Празькому граду у холод, дощ та вітер. Я розраховував втекти десь на двадцятій хвилині, заховатись в теплому закладі з пледами та гарячим чаєм, а після продовжити знайомство з Прагою самостійно. Я не втік на двадцятій, на тридцятій, на пятдесят сьомій хвилині. Точніше я залишився до кінця екскурсії і ще пройшовся з гідом до трамвайної зупинки. Пані Єлена (гід) - невиска на зріст, з світлими очами, скрипучим голосом. Протягом екскурсії вона викурила три Вайсроя, зробила дюжину зауваженнь особливо ретивим туристам і розповіла неймовірну купу всього про Празький Град, Карлів міст та сучасну Прагу. Це я намагаюсь сказати, що мені дуже сподобалось.

Декілька трюізмів про Прагу ззовні. По-перше, це "місто - підручник з архітектури". Тут зібрано все, про що пишуть в підручнику архітектури, та дещо, про що там забули написати. Від різноманіття будинків, фасадів, оздоблення голова йде обертом і хочеться понюхати кави чи подивиитсь на щось простіше за цю неймовірну красу. По-друге - трамваї. Вони ходять за розкладом, відкривають двері на вимогу і в них тихо. Дуже тихо. Можливо, в Києві, через проблеми в звукоізоляції, не помічаєш, що в громадському трансопрті люди переважно мовчать. В Празькому трамваї та метро це дуже помітно. Так тихо буває в бібліотеці або в пустій кімнаті. Тишу перериває лише жіночий голос, що оголошує зупинки. Незвичне відчуття.

Ввечері пішов на концерт органої музики в соборі св Миколая на Старомеській площі. Виявляється, якщо орган схований на балконі (як взагалі-то й потрібно) і виконавця не видно, то музика нічого не втрачає. Після - гуляв і встиг заблукати. Але знайшов себе біля Танцюючих будинків (фото завтра) після чого вирішив, що пригод на сьогодні досить, настав час вечеряти. Що власне зараз і буду робити в закладі У Голема, тільки-но закінчу писати і опублікую цей запис ) Так, я хизуюсь ) Але тут так здорово! Приїздіть, побачите самі )

Травневі канікули. День перший. Київ Краков

Джерело: Краков

Здійснилась заповітна мрія - я виїхав у відпустку. В перший раз за останні два роки. Не певен, що моєї наполегливості вистачить, аби кожного дня писати звіти про побачене, але сьогодні я мав час і натхнення. Отже, день перший - з Київа до Кракова.
І вибачте за граматику. Винний.



Жуляни
Перехід митного кордону в Жулянах - не більше ніж формальність. На відміну від Бориспіля, після митниці пасажири не піддаються шоку від потрапляння до міжнародного аеропорту. Невеликий зал очікування, де не вистачає місць на всіх пасажирів, кафе, що не працює, та магазин ДютіФрі. Одним словом - повільний ранковий Київ, а не міжнародний транспортний хаб. І це, як не дивно, приємно )
Порадів кількості айПадів, компьютерів та і-рідерів у пасажирів.

Літак.
Як виявилось, місце у салоні у вікна можна було отримати без застосування ліктів, зубів та нечесних прийомчиків, яким навчився ще у другому класі. Кожен міг зайняти місце яке йому було до вподоби. Дуже гарно.
Перед вильотом стюардеси інструктували пасажирів, щодо пасків безпеки, аварійних виходів та кисневих масок. Вразила синхронність їх рухів і дуже сумні обличчя. Так приблизно виглядають діти, коли їх змушують читати на память вірші.
Згори місто виглядає як іграшкове - це не метафора, так воно і є. Але найбільше мені сподобались літати над хмарами )
Коли літак торкнувся землі, пасажири зааплодували. Досі не розумію чому ) Здається, так робиться в голлівудських фільмах, коли пілот всупереч тайфуну, банді террористів та внутрішнім конфліктам всередині себе та літака, безпечно приземлюється на визначену смугу. Втім, я трохи задрімав, то ж, можливо щось пропустив.

Дорога на Краків та Польща а-пріорі (до досвіду).
Образ незнайомої країни склдається, в тому числі, з її мистецтва. То мені відомо про Польщу? Тут знімають авторське, а отже невеселе кіно. Виїхавши в автобусі з Катовиць, я не зловив себе, що не можу згадати жодної польської комедії. Бойовики - будь ласка, драми - можна, чорнуха - ще й яка. Література також не дуже весела - Конрад це не привід для сміху, а після Сєнекевича хочеться на кожний неправильний погляд відповідати вогнем і мечем. Коротше кажучи, з аеропорту я вийшо трохи замисленним та зосередженним.
Не певен, що моє відчуття суттєво змінилось за останні сім годин - потрібно більше часу, аби скласти думку про незнайому країну та місто. Але тут вже розцвіли каштани, є шикарний парк біля старого міста і тут неймовірно красиво. Здається, тут не зовсім так погано, як це виглядає у польському кіно )
Водій маршрутки, що мала привезти нас з аеропорту до Кракова, не підготувався до візити українських гостей. Тому сів в машину без дрібних грошей. І коли мої колеги туристи (та я) почали пропонувати йому великі купюри він розгублено кивав головою, і попросив зачекати. Завів машину і поїхав роблячи коло навколо стянки перед аеропортом. Спочатку я подумав, що це він так розгортається. Але коли він зробив друге коло, у мене закрались певні підозри. На третьму колі, водій зупинився поруч з клерком своєї автокомпанії. Виявилось, що водій чекав коли зявиться клерк, аби попросити його розбити великі купюри (стояти на зупинці - задорого). Але у клерка не виявилось дрібних грошей. Ми накрутили ще три кола, поки клерк розбив гроші.
Головне враження від дороги з аеропорту до Кракова - зелено! Зелено-зелено-зелено-зелено! Зелено! Свято весни? Буяння зеленого. Якби не березки - це була б справжня уявна Ірландія. Зелена трава, листя на деревах тут, на деревах там, і на деревах десь біля горизонту.
"Якщо подивитись ліворуч, ваше око милуватимуть доглянуті будиночки з охайними газонами. Якщо подивитись ліворуч - ваше око милуватимуть доглянуті різнокольорові будиночки".
По дорозі з Катовиць до Кракова безліч будинків була прикрашена портретами Карола Войтили, польскими прапорами та прапорами Ватикану. 1го травня, тобто сьогодні, папа Бенедикт 16 затвердив беатифікацію папи Івана Павла ІІ, і через це в усій Польщі національне свято. Це звичайно, не одруження принца Гаррі, але непогана альтернатива. Кількість прапорів настільки велика, що під кінець дня вони почали трохи набридати. Втім, причина, цілком можливо полягає в моїй втомі, а не в польському патріотизмі.
Я оселився в готелі під гордою і цілком виправданною назвою "Рояль". Висока стеля, гвинтові сходи, ліпнина на стелі. Дуже гарне місце.
Одразу після душу, та невеликої розпаковки я відправився мандрувати. Напевно, гуляти самому незнайомим містом не назвеш дуже веселою справою. Але з іншого боку - це ж так цікаво гуляти, загубитись та знайтись в чужому місті.
Центр міста справляє дивне враження. Неймовірна кількість справді красивих будинків, двориків та церков. Але все це - в не дуже гарному стані. Таке враження, що Краків - парк з казки про Красуню та Чудовисько. Трохи капремонту, реставрації та в деяких місцях пройтись мокрою ганчіркою та пил зняти - казкове місто. Цікаво, чи всі колишні столиці мають такий вигляд. З іншого боку - приголомшлива кількість кафе, ресторанів, кафешек, забігайливок з кількістю столиків від 50 до 2 з 1/4. І неймовірний парк (аллея) навколо Вавелю. І чарівні трамваї. І велосипеди які можна брати напрокат (наступного разу обовязково скористаюсь).
Фото спробую викласти сьогодні, але не гарантую. Підйом о шостій ранку, перетин кордону і прогулянка - це зрештою відпустка, а не просто відпочинок.

Три феї

Побачив цих трьох жінок у Ярославні на ЯрВалу. Як і з дядьком на зупинці, не міг залишити цю зустріч просто так )

Джерело: Три феї

Чекаючи на маршрутку

Зрештою я згадав, про назву блогу. Тож трошки малюнків. Точніше, один малюнок.
Побачив цього дядьку на зупинці маршруток. Ну хіба він не чудовий? )

Джерело:

Нудний есей на захист цензури

(написано для конкурсу Стоп цензурі)

Не дуже розумію, для чого зупиняти цензуру. Як будь-який інструмент, від молотка до бурової вишки, її можна застосувати заради досягнення як благих, так і не дуже, цілей.

Але чи варто забороняти ножиці, лише тому, що вони можуть стати знаряддям вбивства, чи відмовлятись від збільшувального скла, бо воно може стати причиною пожежі? Мені здається потрібно мати вагомі причини аби зовсім відмовитись від цензури.

Серед обвинувачень, які закидають цензурі, я хотів би звернути увагу лише на одне - аналіз всіх обвинувачень потребує автора більш досвідченого та старанного, ніж я. Я ж зупинюсь, на тезі, згідно з якою цензура під виглядом захисту громадської моралі, обмежує свободу творчості.

Оскільки тут йдеться про три елементи (творчість, суспільну мораль, та цензуру), спробую розглянути їх окремо і почну з творчості.

Творчість неможлива без обмежень. Не в тому сенсі, що митець має бути блідий, голодний, бідний, невиїзний та фрустрований в усіх сферах життя. А в тому, що творення не те саме, що фантазування - на відміну від останнього воно відбувається в реальному світі, і обмежене матеріалом. Художник обмежений площею полотна, фарбами, кольором. Поет обмежений словами, ритмом, римою. Архітектор обмежений будівельними матеріалами, місцем де постане будинок, законами фізики врешті-решт.

Хоча, на початку варто було б згадати про ідейну складову творчості або художню задачу – те, що збирається сказати художник іншим. Бо ідея обмежує митця у виборі матеріалу, художній задум диктує письменникові композицію роману, поетові - віршовану форму, кінематографістові - візуальне фільму в цілому і окремих епізодів.

На цю нудотину з теорії мистецтва можна відповісти чимось енергійнішим та цікавішим. Наприклад, згадати про самовираження і самореалізацію, про шкідливість обмежень для повного розвитку особистості та навести розумну цитату з Маслоу. Ніхто не буде сперечатись з Маслоу, чи з тим, що у самовираження та обмеження небагато спільного. Втім, так само, як у самовираження і творчості.
Уявімо, що цілком порядну та освічену людину (втім, музично безграмотну) посадили поруч з піаніно і сказали - “Грай! Не зважай на ноти - просто відпусти себе і відкрий своє творче начало!”. І людина, відпустивши себе, починає відкривати. Зрозуміло, що звуки, які вона вичаклує не матимуть жодного відношення до музики. Напевно, ви чули, як подібним чином розважаються діти, і відчували непереборне бажання посадити юного таланта в піаніно, а самому зіграти щось жвавеньке та бравурненьке, щоб надовго запам’яталось маленькому музикантові. Це точно не Вівальді.

Те саме стосується інших мистецтв. Оскільки лінь заважає вигадати оригінальний приклад, наведу цитату Томаса Еліота, який, міркуючи над vers libre казав, що жоден вірш не може бути вільним, для людини, яка хоче гарно зробити свою роботу. Певен, що за бажання можна знайти відповідні цитати і для будь-якого мистецтва. Процес самовираження важливий лише для однієї людини, та, можливо, її терапевта; результат творчості важливий для багатьох.

Цензура має мало точок перетину з творчістю. Власне, вони вичерпуються випадками, коли мова йде про захист суспільної моралі. І суспільну мораль варто захищати, адже, вона - не збірка настанов з питань поведінки чи карний кодекс, а спільний простір, в якому ми живемо кожного дня - парк, яким ми любимо гуляти, вулиця, якою йдемо на роботу, сходи в метро - місця де зустрічаємось з іншими. І, на моє глибоке переконання, цьому спільному простору варто бути комфортним.

Цього важко досягти, бо інші не обов’язково поділяють ваші смаки, уподобання та антипатії, а тим більше уявлення про комфорт . І навіть коли, ціною довгих перемовин, результату буде досягнуто, може виявитись, що комфорт не дуже-то й зручний, і є швидше середнім арифметичним, не-таким-вже-й-вдалим компромісом. Але якщо ви погоджуєтесь з тим, що ваша свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини, ви погодитесь на такий компроміс.

Цензура покликана захищати людей похилого віку від ненормативної лексики, дітей від порнографії, дорослих - від елементарного несмаку. І в цьому я не бачу нічого поганого. Якісний твір завжди знайде свій шлях до аудиторії - зрештою, скільки не забороняли “Улліса” з міркувань благопристойності, його опублікували ще за життя Джойса, і подібних прикладів - багато.

Цензура неприйнятна, коли її використовують як засіб контролю за інформованістю суспільства. Ситуація, коли держслужбовці намагаються приховати інформацію, яку люди мають право знати - абсурдна. Не тому що приховувати правду взагалі погано (це питання виховання, особистої сміливості та обставин), а тому що чиновники всіх можливих рангів та чинів, звань та почесних нагород, що пересуваються власними літаками чи машинами, громадським транспортом чи пішки, живуть у великих маєтках, чи двокімнатній хрущовці мають одну спільну рису - вони наймані робітники. І ми з вами - їх роботодавці.

(Інколи можна пожалітись на кадрове агентство, що підсунуло нам таких працівників, але як казав один з них - “Маємо те, що маємо”).

А тепер уявімо собі, що касир відмовляється повідомити власнику магазина, скільки грошей пройшло через касу. “Вам цього не варто знати” - суворо говорить вона, прикриваючи рукою роздрукований баланс за день. Або уявіть, що водій відмовляється відповісти на питання, чому він зник на 4 години в розпал робочого дня разом зі службовою машиною? “Це - серйозна справа. Ви не зрозумієте ”, - каже він своєму директору, - “то ж краще я вам не розповідатиму”.

Настільки ж неймовірною є ситуація, коли чиновник не відповідає на питання, які ми маємо право йому задати. І зовсім неприйнятно і неприпустимо, коли, користуючись своїм впливом та владою (які, до речі, ми з вами йому передали), він чи вона, змушує телеканали, газети, радіостанції утриматись в ефірі від інформації, на яке ми з вами маємо право. Ось такій цензурі варто сказати “Стоп!”, і уважно стежити за нею.

Приємні обличчя

Інколи, вони можуть підтримати гарний настрій і бойовий дух )

Роздуми на полях цитатника

Залишати чужі цитати (вірші не враховуються) в блозі - не дуже. Але Різдво і все таке, то ж вирішив зробити собі такий подарунок. Знайшов це в роботі Д.Б.Прістлі "В мене був час". Може нічого надзвичайного, але мені дуже сподобалось...(навожу мовою перекладу :))
"Наверное, как я уже намекал, лучше не быть писателем, но если ты должен им быть - тогда пиши. Ты чувсвтвуешь вялость, голова раскалывается, никто тебя не любит - пиши. Все напрасно, это знаменитое вдохновение никогда не придет - пиши. Если ты великий гений, ты изобретешь свои правила, но если нет - а есть основания опасаться, что это именно так, - тогда иди к столу, какое бы ни было у тебя настроение, прими золодный вызов бумаги и пиши. Рано или поздно муза тебя оценит и вознаградит твою преданность. Но если то, что я говорю, кажется тебе вздором, никогда не пытайся зарабатывать пером на кусок хлеба. Найди себе другое поприще и берись за работу, предварительно убедившись, что она гарантирует хорошую пенсию".

Ліки від пам'яті.

(В продовження попереднього посту)
Зовсім не факт, що this time next year я пам'ятатиму ім'я Ірини Жиленко. Цілком можливо, що листок на якому записані її вірші непомітно зникне в Країну вічного полювання. Тож, про всяк випадок, я вирішив залишити вірші тут.
Звичайно ж, я не пам'ятаю, назв поезій. Тому, поки вони залишаються під номерами. Якщо хтось знає точні назви - буду вдячний за допомогу (навіть, якщо вона прийде пізніше, ніж я забіжу в бібліотеку :)).
(Ліворуч - портрет Ірини Жиленко, якщо хтось не здогадався :))


1.
Похмура осінь. Дощ як мур.
Погодка дуже підходяща,
Для сну пігулок і мікстур,
А більш нінащо...
Ну хіба що
Для швендення туди сюди -
З кутка в куток...
То позіхнути,
То вимкнуть лампу, то вмикнути,
Присісти, книгу розгорнути,
Щось прочитать вряди-годи
Чи й задрімать...
Не осуди
Мене, моє життя летюче,
Не я ж твоя - а ти - моє,
А яйця курку хай не учать.
Та і не часто в нашій бучі
такі деньки у мене є.
Що вдієш? Це така пора.
Душа моя в анабіозі
Щасливо спить і вірш про осінь
Дріма на кінчику пера...
Моя родина вся в розльоті:
Ті в школі,
інші на роботі.
Мовчить, на щастя, телефон.
А я - хоч це і неподобство -
блаженствую собі в неробстві
і задоволена як слон.
Пардон, поезіє, пардон!
Поспи і ти.
Тут на канапі,
Між мною та рудим щеням
Ми завдамо такого храпу
Що сам Морфей позаздрить нам.
Заснем в теплі оранжерейнім,
А завтра знов (не впервину)
У римах, ямбах чи хореях,
Бо інших розмірів не втну,
Я розтрублю на цілий всесвіт
Про те, як взявши бюлетень,
Одна недуга поетеса
Проспала цілий божий день.


2.
Той рік знаменний був активністю світил,
Кожухоманією, дефіцитом кави
Та самогубством венеційського бокала -
О як я плакала над прахом золотим!
В кафе "Фіалка" їла я котлети.
Там запах не фіалок, а капуст.
В той рік загрозливо плодилися поети -
Не брав ні хлороформ їх, ані дуст.
"Не на добро... І що то за прикмета? -
Питався дід мій - Може на війну?
На глад? На мор? А може на комету?..."
А я сказала: "Певно на весну...
То явище сезонне, не смутись..."
Але за легковажне верхоглядство
Була покарана. Бо містом прокативсь
Циганські вітер конокрадства.
То тут, то там украдено Пегаса.
Заїжджено. Прокручено на фарш.
Сусідчення у підготовчим класі
Сидить як докір
Як на мене шарж
Над зошитом в клітинку і похмуро
Уже римує "Тьотя Шура - дура".
І раптом
оголошення
Нещастя!
На Львівській площі в скверику лежить
Крилатий коник голубої масті
Іще живий, але йому не жить.
Порушники ж розбіглися безслідно.
Та перехожі бачили усіх.

(Нотатка. Якщо Ви є власником, або представником власника авторських прав на опубліковані тексти і вважаєте, що публікації віршів завдає Вам шкоди - будь-ласка, зв'яжіться зі мною).

Про пам’ять, інтернет та книги.

Вчора знайшов вірші, які давно виписав з бібліотечної книжки, бо дуже сподобались. Перечитав - вірші подобаються досі, але скільки не намагався - не міг згадати прізвище автора. Важливі подробиці пам’ятаю - поетеса, лауреат Шевченківської премії, імя, здається, не дуже складне, а книжка стояла на полицях від А до М, така синенька… Але скласти значущі деталі, так, щоб вийшло імя та прізвище - не виходить.
Здавалось би, “Гугл в поміч!” - дві хвилини, три кліки і місію виконано. Ну, може не так швидко, подумав я, коли пошук за першим рядком одного з віршів не дав результатів. Але Гугл не підхопив і початок другого вірша. І перші чотири рядки з обох віршів… За годину я перевірив авторів, представлених на чотирьох порталах української поезії, переглянув список членів Спілки Письменників та реєстр шевченківських лауреатів від дня її заснування… Ні фіга... Зрештою, я здався. Інколи треба визнавати поразку. Повернув крісло спинкою до комп’ютера, передом до шафи, і, без надії, взяв з полиці останній том "Антології української поезії". На сьомій сторінці Змісту я побачив Ірину Жиленко.
Кажете, Інтернет може замінити книгу? Сумніваюсь.
(До речі, що краще приймати для покращення пам’яті?)

Exit Through The Gift Shop by Banksy

Сьогодні подивився фільм Exit Through The Gift Shop. Шикарний документальний фільм від Banksy. Так, від того самого Banksy, який малює на стінах щурів, поліцейських, які цілуються, та коханця-невдаху. Дивитись - обов'язково! І через те, що це Banksy, і просто тому що це класний фільм. Особливо рекомендую перед/під час/після відвідин будь-якої виставки сучасного мистецтва

Як це написано. “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”.

Вступ, який можна сміливо пропустити, бо тут автор багато пояснює та вибачається.

Десь тиждень тому на вулицях осіннього Києва з’явились перші постери до фільму “Гаррі Поттер та смертельні реліквії”. Сказати, що від цього видовища очі мої наповнились сльозами радості, а вуста прошепотіли “Нарешті! Дочекався…”. - це безсоромне перебільшення. Втім, цілком точно, що настрій через очікуваний фільм у мене покращився. Бо я люблю книги про Гаррі Поттера. І фільми також.

Визнаю, знадобилось трохи часу, аби я зрозумів, що особливого в хлопці, що вижив. Та час в такій справі значить небагато. Литовці кажуть: “Так, ми були останніми, хто прийняв християнство, але ми будемо останніми, хто від нього відмовиться”. Зі мною сталось майже те саме. Тобто, щирим ідіотизмом з мого боку, було б проводити паралелі між релігійним вибором цілого народу і власними, доволі звичайними, літературними уподобаннями. Можливо, я займусь цим пізніше, оточений любов’ю онуків та піклуванням доглядальниць. Але зараз… Зараз, я просто відчуваю, що може був останнім, хто захопився книгами про хлопця чарівника, але точно буду останнім, хто відмовиться від задоволення в черговий раз перечитати книги про Гаррі Поттера.

Перед прем’єрою я вирішив перечитати сам роман. По-перше, хотілось освіжити пам’ять, щоб під часу сеансу, голосним шепотом повідомляти сусідам “А в книзі написано…” . По-друге, було цікаво, як написані книги Роулінг, і чергова перечитка давала шанс розібратись у внутрішньому механізмі роману. Я і раніше намагався читати книгу уважно, - ставлячи до тексту питання “для чого?”, “що дає ця деталь?”, підкреслюючи рядки, залишаючи примітки на полях і таке інше. Але жодного разу мені не вдалось підтримати критичний настрій достатньо довго, для того, щоб справа завершилась якимись артикульованими узагальненнями. Про олівець та розумні питання я забував вже на третій сторінці і знову, вкотре, занурювався в пригоди Гаррі Поттера, Герміони Грейнджер, Рона Візлі та всіх, всіх, всіх..

І цього разу сталось би так само, і декілька цікавих технічних штук, які я встиг знайти в романі Роулінг, залишились би незафіксованими. Та я обмовився про них Володимиру Пузію, автору курсу “Творча майстерня письменника”, який він викладає в “Розумній ресторації” (Обдуманий рекламний текст про курс і заклад загалом я опублікую в одному з наступних постів. А поки, скажу, що для мене “Майстерня” стала найбільшою подією цього року. Давно кортіло прослухати курс з писемницької справи, і мені шалено пощастило потрапити до “Розумної ресторації” в потрібний час. Курс, в якому розглядаються як теоретичні, так і практичні питання роботи письменника цікавий сам по собі. А коли його читає письменник, який любить свою справу, заняття стають просто захоплюючими). Володимир запропонував мені зробити невелику доповідь про роман “Гаррі Поттер і Смертельні реліквії” для слухачів майстерні. Власне, ця домовленість і допомогла довести нотатки до кінця. Маю подякувати Володимиру і моїм колегам-слухачам за те, що вислухали все до кінця.

Ось майже і все зі вступом. На сам кінець залишились зауваження формального характеру. Нотатки були зроблені з тексту роману “Гаррі Поттер і смертельні реліквії” Дж.К.Роулінг, виданого видавництвом “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, у перекладі Віктора Морозова, за редакцією Олекси Негребецького та Івана Малковича. Оскільки , будь-яке поширення тексту роману , або його частин, без згоди видавництва заборонено, а звертатись до “А-ба-ба-га-ла-ма-ги” було ліньки, подальші нотатки не містять цитат. Якщо вам стане цікаво, думаю, ви можете перечитати роман і самостійно вирішити, чи мають ці нотатки хоч якесь відношення до останньої книги поттеріани.

1. Оповідач

Оповідач асоціює себе (насправді "об’єднує", але "асоціює" звучить розумніше) з Гаррі Поттером, він постійно знаходиться за плечем у головного героя. За виключенням декількох розділів в усій серії, про які згадаємо пізніше, автор знаходиться разом з Гаррі. Ми знаємо, що робив Гаррі, як почувався, що відчував, що думав. Про почуття, думки інших персонажів ми дізнаємося із зовнішніх проявів - їхнього вигляду, тону голосу, того, що доступне сторонньому спостерігачу (Гаррі). Чогось схожого “і тоді Герміона подумала “А було б непогано створити багатозільну настійку з трьох складових, замість семи десяти чотирьох” ми не знайдемо. Оповідач не знає, що думають інші персонажі. Власне, всі сім книг могли б бути написані самим Поттером, дорослішим та трохи екстравагантним (бо як інакше пояснити, для чого йому писати книгу про себе від третьої особи).

У семи книгах поттеріани зустрічаються розділи, в яких сам Гаррі не присутній (наприклад 1-й розділ четвертої книги, 1-й та 2-й розділи шостої та 1-й розділ сьомої книг). Втім, у четвертій та шостій книгах, оповідач все одно асоціюється з одним з персонажів - Френком Брайсом в Келиху Вогню, чи з премєр-міністром Великобританії у Напівкровному принці. Ми бачимо і чуємо, те, що знають вони, нам відомі їх відчуття та почуття - те ж саме, що і з Гаррі Поттером. Але правила гарні лише тим, що у них бувають виключення.

Існують розділи, де оповідач не асоціюється з жодним персонажем, є реєстратором подій, зовнішніх реакцій і не знає анічогісеньки про внутрішній світ хоча б одного з діючих у розділі персонажів. Чому так? Тут я встулю на хливкий грунт гіпотез, перевірити які можна лише під час особистої бесіди з Джоан Роулінг. На мою думку, це пов’язано з тим, що в “репортерських” розділах, центральним персонажем (таким, без якого розділ розвалюється), є професор Северус Снейп - шоста книга, 2-й розділ, “Прядильний кінець”) і сьома книга, 1-й розділ, “Сходження Темного Лорда”. Може, відсутність опису переживань/думок/почуттів в цих розділах пов’язана з тим, що Снейп - майстер блокології? Відсутність емоційної складової підкреслює холодність, відлюдкуватість професора Снейпа. Якщо ж уявити, що оповідач асоціює себе з професором Снейпом (що сумнівно), то виходить, що навіть оповідач не може проникнути в думки і почуття Снейпа, і вимушений вдовільнитись тим, що бачить та чує професор .

2. Сюжетні лінії та технічні персонажі.

В романі є три головні сюжетні лінії: - боротьба Гаррі з Волдемортом і пошук горокраксів, історія загадкового минулого Альбуса Дамблдора та смертельні реліквії, і не менше шести допоміжних ліній. Кожна сюжетна лінія має свою зав’язку, кульмінацію та розв’язку. Для того, аби розвивати сюжет, головних героїв (Герміони, Гаррі та Рона), а також персонажів другого плану, не досить. Звичайно другопланові персонажі можуть видавати інформацію потрібну для розвитку сюжету, але їх головна роль (функція) полягає в іншому - Гаррі має з ними стосунки - він закоханий у Джинні Візлі, товаришує з близнятами Візлі, ненавидить Волдеморта, не сприймає Снейпа, любить Дамблдора, поважає професорку Міневру Макгонагел етс…). Щоб історія рухалась, Роулінг вводить технічних персонажів, головна функція яких полягає в тому, щоб “додавати” необхідну інформацію.

Тітонька Мюрріель виникає на весіллі Білла Візлі та Флер де ла Кур, аби просунути історії “Дамблдорова молодість” та “Горокракси”. Крічер потрібен для розповіді про “Горокракси”, Ксенофілій Лавгуд та Олівандер - для лінії “Смертельні реліквії”, Еберфорс з “Кабанячої голови” - для “Дамблдорової молодості”. Але розкидуватись персонажами, забуваючи про них, коли вони виконали свою функцію, - неприпустима розкіш. Техперсонажі можуть стати учасниками подій в інших сюжетних лініях. Тітонька Мюрріель бере участь у сюжетній лінії “Горокраскси”, Еберефорс є дійовою особою в “Боротьбі з Волдемортом”. Окрім того, навіть якщо їм не вдається взяти участь у подіях однієї з головних сюжетних ліній, вони можуть долучитися до менших - Віктора Крум рухає лінію “Смертельні реліквії”, і його поява допомагає лінії “Рон та Герміона“.

3. Розділи та сцени.

В кожному розділі відбувається декілька подій-сцен, кожна з яких працює на певну сюжетну лінію. Тут нема чого розповідати, бо інформація про сцену загальновідома - сцена визначається єдністю події, часу, та місця (втім, це не обов’язковий атрибут - у випадку перегонів місце може змінюватись, а подія залишається тією самою). Між сценами стоять зв’язки (обсягом не більше одного абзацу), які полегшують перехід від однієї сцени до іншої. У останній третині книги зв’язки між сценами починають зникати, аби не заважати темпу оповідання..

4. Абзаци та речення.

Елементарною одиницею сцени є абзац (Людей мого віку вчили, що речення - це фрагмент тексту, який висловлює завершену думку. В англійській літературі трохи інший погляд на спосіб вираження думок та поглядів на письмі - в реченні можна висловити твердження, питання, побажання, вигук, а для думки, або погляду потрібен абзац).

Побудова абзацу в романі залежить від позиції оповідача. Описові речення, з яких складаються абзаци, можна розділити наступним чином:.
- що відбувається навколо (опис сцени, дії інших персонажів);
- що робить Гаррі (його дії, що він бачить, чує);
- що відбувається всередині Гаррі (його почуття та переживання).

Я не буду детально зупинятись на діалогах та внутрішній мові головного героя. Зазначу лише ось що. Окрім виділеної лапками внутрішньої мови Гаррі (“Снейп - придурок”, - подумав Гаррі) існують ще роздуми/переживання не виділені на письмі, але які коментують події так, як би це зробив Гаррі, а не хтось інший. Напевно, це зроблено для більшого “зрощування” оповідача і Гаррі Поттера, і посилення емоційного зв’язку між читачем та головним героєм.

Рідко можна зустріти абзац, який складається з описових речень лише одного типу. Як правило, абзац містить речення двох або трьох типів. “Дії Гаррі - події навколо - дії Гаррі” або “переживання Гаррі - дії Гаррі - події навколо - дії Гаррі”. Чергування речень різного типу дає читачу більшу картину того, що відбувається в сцені, задає ритм тексту. Але чергування речень відбувається не за абстрактними пат тернами, а за художньою доцільністю що запобігає монотонності оповіді).

Слід звернути увагу на те, що речення, здебільшого мають одного головного героя (підмет - ?). Складних речень на кшталт “Снейп посміхнувся і Гаррі пішов геть” - дуже мало. Переважно, кожне речення має один підмет - це допомагає читачу зберегти увагу на тому, що відбувається, на описі.